Драматург Павло Ар’є

Про нього хочеться говорити тихо, без пафосу. Це іноді складно, коли мова заходить про тих, ким захоплюєшся. Коли ти закоханий, хочеться або кричати про об’єкт своїх почуттів так, щоб всі зрозуміли, який він «най», або мовчати, щоб залишити його тільки собі.

Але у випадку з героєм, про якого піде мова, мовчати немає сенсу, бо сьогодні кожен, хто хоча б трохи цікавиться українським театром, знає його ім’я.

Київ, Львів, Маріуполь, Дніпро, Полтава, Харків. 

Раніше репертуари театрів цих міст об’єднували Старицький, Котляревський, Чехов, Шескпір. Сьогодні в афіші кожного з них є ім’я, завдяки якому глядач зможе побачити і відчути себе не просто людиною в темному залі, а людиною, про яку теж можна і варто говорити сценічною мовою.

Ім’я цього драматурга Павло Ар’є.

Ще декілька років тому воно було більш відоме в Німеччині чи Росії, ніж у нас. Але зараз (особисто я, не співвідношу цю данність з постановкою Романа Віктюка, оскільки вважаю, шо українські режисери звернулися до п’єс Павла після гучного успіху вистав київського режисера Стаса Жиркова «Сталкери» (за п’єсою «На початку і на прикінці часів») та «Слава Героям») кількість прем’єр з прізвищем Ар’є в репертуарних листах продовжує збільшуватися. Зацікавленість театральних діячів та глядачів його драматургією активно зростає, тому можна сказати, що Павло Ар’є став трендом сучасного українського театру. 

Стас Жирков

Стас Жирков, художній керівник театру «Золоті ворота», режисер:

Павло Ар’є — це планета!
Зі своїми піками і Маріїнськими. Це прекрасна людина. Що дуже важливо ))
Найголовніше, що його тексти завжди можно крутити, перетворювати його світ у свій, власний. І він до цього готовий, він навіть іноді прагне цього.
Завжди делікатний і завжди «в адекваті».
Сподіваюся, наша співпраця буде ще довгою і позитивною! Театр «Золоті Ворота» і я особисто, любимо Павла сильно-сильно!)

Алексей Суханов

Алексей Суханов, журналист, теле- и радиоведущий:

Павел Арье без страха выворачивает жизнь наизнанку и не для того, чтобы испортить всем настроение, потому что уродливого в нашей жизни и без того хватает, но для того, чтобы каждый при желании мог поменять что-то в себе и вокруг себя… Его талант очевиден, а миссия важна, как никогда…

Тетяна Киценко

Тетяна Киценко, драматург:

Для мене Павло Ар’є уособлює поняття «сучасний український драматург». Про це говорять і теми, які він обирає, і мова, якою він говорить. Дехто з нас живе у минулому чи майбутньому. А він – тут і зараз. З нами.

Але це не модна тенденція, не випадок повального сліпого обожнювання, коли один сказав, а інші підхопили, народивши чергового тимчасового кумира. Це шось на зразок, прозріння, коли ми змогли побачити, почути і оцінити митця з близької відстанні, відкривши можливість діалогу. Це не популярні хештеги та цитати, які транслюються з кожної праски (саме так «замилюють» твори Ліни Костенко, перетворюючи її майже на поетичну Месію), це дійсно, свіжий ковток нових, важливих текстів про нашу країну без кон’юнктури, про спільний біль без патетики та про нас з вами — спражніх, без одягу.

В п’єсах Павла Ар’є завжди головна людина. Так, вона іноді наче випадково губиться в міфології, символах, ховається в скафандрах, за різними масками і явищами, але саме вона, на мій погляд, головна. Вона може врятувати себе, природу, світ або остаточно знищити їх. Вона — янгол і демон, які виходять назовні завдяки запропонованим обставинам (наприклад, історія баби Прісі, яка може і відвар цілющий зварити і за онука помститися).

Вячеслав Жыла

Вячеслав Жыла, продюсер:

Павел Арье — представитель современной интеллигенции. Он делает очень много для украинского театра. А быть современным драматургом, которого ставят по всей Украине — это большая редкость и очень ценно. Думаю, что «Театр Леси», который он возглавляет, он же и выведет на новые успешные орбиты. По-больше бы таких новаторов и романтиков, как Паша — и было бы больше счастья на планете!)

Вадим Дишкант

Вадим Дишкант, журналіст, театральний критик, мистецтвознавець, режисер:

ТІЛЬКО ЛЮБОВ

Про існування Павла Ар’є я дізнався, коли його ім’я вже було відоме театралам України завдяки активній роботі драматурга на ниві знедоленого українського театру: більш як десяток п’єс, участь у фестивалях, конкурсах, тощо. На той час, коли він потрохи завоював простір української сцени, я працював у Москві і опинився поза контекстом вітчизняної культури. То ж вперше ім’я Ар’є я почув влітку 2015 року. Тоді театри саме виявляли активний інтерес до його п’єси «На початку і наприкінці часів» (її популярності певною мірою посприяв Роман Віктюк, поставивши цей текст в Москві в Театрі свого імені). Я саме шукав п’єсу для другої постановки у Волинському театрі ім. Т. Шевченка, це принципово мав бути твір українського автора. То ж із кількох творів, які мені були цікаві, я зупинився на п’єсі Павла Ар’є, російську версію якої знайшов в інтернеті (на той час я не бачив у Театрі «Золоті ворота» прем’єрну виставу «Сталкери»).

Окрім того, що «На початку…» відображає загальну картину сучасного життя в Україні, точніше, в українському селі, п’єса пасувала для постановки у Луцьку ще й тим, що дія її розгортається на Поліссі. Оскільки я сам родом із Волині і знаю життя поліського регіону не з літератури, не з чужих оповідок, то впізнав у героях Ар’є з дитинства знайомі мені типи. До всього ж, п’єса претендує на певні узагальнення – що відображається і у її назві. Вона має кілька змістовних пластів і це дає змогу поставити виставу не лише про депресивне життя українського села, а й вийти на онтологічні питання людського буття – перш за все, безпорадність людини перед руйнівним плином Часу, що в даному випадку дуже точно символізує ситуація з Чорнобилем.

Одним словом, я сповнився рішучості поставити цей текст на камерній сцені, придумав сценографію, почав працювати над музичним оформленням, зробив попередню обсаду і вже готувався до репетицій… Однак тодішній худрук театру цю пропозицію відкинув, мотивувавши своє рішення тим, що в тексті Ар‘є використана ненормативна лексика… Я сам не є прихильником російського мату на українській сцені, однак цю проблему у випадку з «На початку і наприкінці часів» легко можна було вирішити. Між тим, у постановці мені відмовили…

Як на мене, цей текст Ар’є заслуговує на більш глибоке змістовне прочитання і не на таке однобоке жанрове вирішення, яким воно є, наприклад, у постановці Жиркова. Час показав – а я досі пам’ятаю про цю п’єсу і готовий її поставити, – що вона, як і, до слова, тексти МакДонаха, за зовнішньою комічністю приховує досить драматичні, якщо не трагічні, моменти людського буття. Нездатність прочитувати комедію як трагедію (а це особливо стосується «чорної комедії») і вирізняє, на жаль, постановки багатьох наших режисерів.

То ж якщо хтось з керівників театрів читає ці мої рефлексії з приводу Павла Ар’є і при цьому мріє про хорошу виставу «На початку і наприкінці часів», я готовий відгукнутися на пропозицію. Поки ще не втратив живого інтересу до театру як такого. Бо все у цьому світі скороминуче, вічна тілько любов, якою пронизаний текст Ар’є. Власне, це і найбільше приваблює мене у ньому.

Вражає, як абсолютно справжня, не написана (не штучна) мова, якою розмовляють герої (навіть суржик, мат) тішить вухо своєю милозвучністю і знайомістю. Мова стає, таким собі, родинним зв’язком між мною та персонажами, і іноді під час читання здається, що ти вже підхопив пару слів-паразитів.

А ще текст Ар’є має інтонацію. І якщо ти не дерево, і тебе торкнеться тема якоїсь з його історій, ти її неодміно по(від)чуєш.

Здається, що ці п’єси, — емоційні, глибокі, пропитані прозорливою мудрістю старих дубів і українських степів, сучасні і правдиві, були потрібні нам набагато раніше. Бо вони є, нехай і художнім, але все-таки дослідженням сьогодення, де драматург препарує проблеми, заглиблюючись в історію, розглядаючи не симптоми, а першопричини. Але при цьому авторові (як у випадку з «Слава героям») вдається залишатися осторонь, не апелюючи власними політичними симпатіями та позицією, що є дуже важливим в наш час, коли суцільна пропаганда, агресивне нав’язування «правильних» думок, набридаючи, будує стіну між людиною і людиною. А ми мусимо, в решті решт, зазирнути в себе та спробувати саме там знайти відповіді, вихід. 

Так ось, читаючи п’єси Павла «Кольори», «На початку і на прикінці часів», «Революція, кохання, смерть і сновидіння», «Слава героям» в мені прокидається дивне відчуття, шо ми мали прочитати їх ще до Майдану, бо вони, як на мене, містять в собі той самий український генетичний код, який протягом багатьох років намагалися зламати.

Що стосується театру, то переглядаючи вистави за п’єсами Ар’є, я розумію, шо він (театр), нарешті, починає, бути важливим інструментом в житті суспільства, бо почав розмовляти дуже знайомими голосами на важливі, саме для мене теми, без мережива, шароварів, рапір та пенсне. Бо можна мілійон разів любити і обожнювати класику, але не можливо відхрещуватися від свого теперішнього і стверджувати, шо в театрі не місце «бытовухе». Бо саме за допомогою художніх засобів, емоцій, і якщо пощастить катарсису, людина може відчути те, чого не зможуть їй дати перегляд новин, моніторінг події та ін..  — зміни в собі.

Тому, я так тішуся тим ажіотажем, який викликає ім’я драматурга сьогодні, бо його твори, які окрім всього вчать нас бути не байдужими, однозначно, дають поштовх до необхідних переосмислень. 

Ще один цікавий український драматург (який, на жаль, мешкає в Москві) якось сказав, що гарна п’єса не вбудовується («встраивается») в театр, а змінює його. Тому я вірю, що завдяки гарним п’єсам Павла нашому театру стане краще. І якщо б я була театральним лікарем, то в якості першої обов’язкової пілюлі прописала би постановку однієї з моїх улюблених п’єс Павла «Людина у підвішеному стані» на великій сцені якогось (навіть не одного) державного театру, бо впевнена, що вона дуже потрібна багатьом нашим «стаціонарним» акторам і театральним діячам.)

P.S. Окрім того, що я все-таки не змогла уникнути високопарностей, я зовсім не написала про Ар’є — художнього керівника Львівського драматичного театру ім.Лесі Українки і режисера, Ар’є-людину. Тому далі буде…  

А поки портрет драматурга доповнять коментарі тих, чию думку, я впевнена, буде цікаво і приємно (хоча задачі писати коментар тільки зі зноком «+» не було) почути не лише Павлові, але й тим, хто тільки починає відкривати для себе світ драматургіі Ар’є.

Анастасія Гайшенець

Анастасія Гайшенець, театральний критик:

Я вважаю, що Павло Ар’є — справжній народний драматург з “великим серцем”. Він дуже гостро відчуває нерв часу і біль людей, що його оточують. У Павла є надзвичайно важлива для його фаху риса — усвідомлення проблем суспільства, як своїх власних. Думаю, — йому справді не байдуже, і, саме тому, його тексти позбавлені моралізаторства та претензій до всесвіту. Натомість, — у них присутнє глибоке відчуття трагічності світобудови.

Віталіна Біблів

Віталіна Біблів, актриса:

Коли після вистави «Сталкери», моЇ студенти починають купувати книгу Павла і ставити уривки, це про щось говорить, правда? Я дуже пишаюся, що живу в один час з таким талановитим автором!) Павло — дуже чуттєва та скромна людина! Я щаслива не тільки тому, що маю можливість втілювати його героїнь на сцені, а ще й від того, що Паша — мій друг))) Я дуже ЛЮБЛЮ ЙОГО!

Олексій Ананов

Олексій Ананов, журналіст, ведучий «112 Україна»:

Я бачив постановки за п’єсами Павла Ар’є у різних містах — у Києві, Львові, Магдебургу. Дивовижним чином різні режисери і актори по-своєму, але однаково явно і пізнавано переносять на сцену його емоційний азарт і щирість. Мене захоплює внутрішня гра тексту, коли раз за разом премикаючи регістр оповіді чи кут зору драматург із цілком простих слів і побутових діалогів синтезує мою читацьку тривогу, невпевненість, роздратування, співпереживання і звільнення. Під час читання «Людини у підвішеному стані» зі мною трапилась саме така емоційна «подорож». І, що найцінніше для мене, розповідаючи свої історії, Павло не «грається у форму». Він грає напряму із нашими емоціями. Робить це відверто і чесно. І ви розумієте, що вас ще можна взяти за живе!..