Вистава, що змінює

Зараз Великий піст. Саме час зупинитися, влаштувати собі духовне перезавантаження, звільнити місце для молитви, звернутися до Бога. Слухаючи в неділю благочестиве піснопіння хору Свято-Троїцького монастиря, я навіть припустити не могла, шо вже наступного дня, зроблю непередбачувану зупинку для ще одної особистої сповіді та важливої проповіді, яка дає реальний поштовх для змін, які ти фізично відчуваєш по її закінченю…

Вистава (театральний арт-проект) «Оскар і Рожева пані», яка була створена за романом Еріка-Емануіла Шмітта, стала саме таким місцем. (Як колись вистава “Останній вагон“) Бо через листи до Бога, написаних приреченим 10-ти річним хлопчиком Оскаром, зі мною поговорили українські діти, які, не отримуючи належної паліативної допомоги, кожного дня змушені терпліти фізичний біль і байдужість оточуючих, шо воліють не бачити і не чути дитячих страждань. 

А вони страждають. Розуміючи, шо невиліковно-хворі. Не розуміючи, чому в такому «розумному» дорослому світі до їх біди немає діла тим, хто зміг би облегшити їх стан, зробивши так, шоб замість постійної брехні, не потрібних сльоз жалю та швидко-відводених поглядів, малі мученики (так, вони всі мученики, бо страждають і залишають цей світ через нас) мали можливість прожити кожен свій день так, ніби пройшло 10 років. У прекрасному, комфортному, «знеболювальному» оточенні, в якому можна хоч на мить забути про діагнози і відчути себе тими, ким вони є насправді – маленькими дітьми, яким властиво дуріти, радіти і бути щасливими…

Режисер Ростислав Держипільський (який привіз к Київ окрім “Оскара” виставу “Енеїда”) зміг, максимально дотримуючись літературного джерела, розказати історію, де немає місця творам і романам, а є наше життя, його правда, його суть, в якому сильно не вистачає (не грошей) кохання і милосердя. Творцям вистави вдалося відкрити глядачу очі та серця на світ дітей саме їхніми очима, через що все, що відбувається на сцені, не дивлячись на сучасні мультімедійні прийоми, сприймається на рівні документального зазирання у душу. Того, що відкриває ширму, якою ми власноруч відгородилися від реальності.

Сценічну лікарню художник Андрій Ярмоленко «сконстроював» саме за допомогою таких ширм, які кожного разу відкриваються/зачиняються з мерзеним, неприємним скрежетом, немов проникаючи до тих місць, де заховалася наша совість, ніби промовляючи: «Вам не приємно це чути? А уявіть, якби вам прийшлося терпіти мене постійно, як терплять біль ті, хто ховається від світу під своїми шапочками, що прикривають маленькі безволосі голівоньки після хімії?..». 

Ці ширми, немов гильотини, з кожним разом, відрізують ще один день з життя малих пацієнтів тієї лікарні, відрізаючи і шмат серця в глядача. Але коли поруч діти, здорові чи хворі, все здатно оживати. Тому і ці страшні механізми перетворюються на дитячий альбом, на стінах якого олівці та фломастери «будують» дома, святкують весілля, гойдають на човні-місяці, та взагалі малюють світ таким, яким його бачать їх власники.

Дивлячись на ці малюнки знову розмієш, шо ніяка хвороба не здатна вбити дитину в дитині. Навіть знаючи про те, шо йому залишилося зовсім мало Оскар (Влад Балюк) переживає своє перше кохання і дбало доглядає посаджене деревце на планшеті, яка дала йому та, кого після боягузства батьків, він так хотів бачити поруч з собою – Рожеву Пані (Ірма Вітовська). Як і більшість з нас ця Пані, боялася захворіти на рак лише від вимовляння цього слова, але все ж-таки саме вона стала  не тільки святом у буднях хворого хлопчика, але і провідником до того, хто, зьявившись одного разу, зможе упевнити що «ТАМ» – не страшно.

У виставі Держипільського Рожева пані – молода актриса, яка живе, шукаючи вдачу на різноманітних талант-шоу, халтурах, весь час, мріючи про «Оскара», навіть не уявляючи, що отримає його в лікарняній палаті. А разом з ним дещо більше.

Вона кумедна, весела, емоційна, і не стримана. Спочатку говорить, а потім думає. Прагне грошей і визнання свого таланту, не підозрюючи, шо головний талант – у великому серці, яке здатне відчувати. Вона змінює хлопчика, який злився на цілий світ і називав Бога, таким же придурком, як і його батьки, а разом з ним і сама проходить серйозну внутрішню реабілітациію, перетворюючись на очах глядача на зовсім іншу людину.

Зробити те саме пропонує Пані-Вітовська (про ще одну, вже легендарну роль актриси – бабу Прісю, можете прочитати тут) і тим, хто знаходиться по другий бік театральної рампи. Усі компоненти цієї важкої вистави, направлені саме на те, щоб зерно для необхідних перевтілень міцно ввійшло у просіяний від зайвих страхів і сумнівів «глядацький» грунт. Хореографія Ольги Семьошкіної, сценографія Андрія Єрмоленко, правдиві актори і музика «Океану Ельзи», яка немовби обїєднує героїв і глядачів, перекриває дихання пронизуючим вокалом: 

«Ночі і дні

Залишили свій слід в моїх очах

Скажи мені

Куди нас заведе цей довгий шлях.

…

Скільки було сонця й дощів

Тих хто чекав, що ж буде з нами

Тих хто не став і хто не смів

Скільки прийде слідом за нами».

Так проходять ночі і дні маленького янгола, який вже скоро матиме крила, а інсталяційне дерево, шо посадив Оскар в перші дні свого знайомства з Ружею, на прикінці кожної доби, втрачає листочок. І коли глядач буде ридати в залі, дивлячись на зовсім голе дерево, його корні на екрані перетворяться в обличча старого діда (бо саме в такому віці пішов з життя по легенді, яку розповіла Рожева Пані, Оскар). Дід вдивляється в кожного з нас, а потім посміхається. Бо помер, пізнавши щастя. У мирі з собою і своїми рідними. А потім на місці зморшок з’являються маленькі квіти і ми впізнаємо 10 річного хлопчика, розуміючи, шо ніякі легенди не здатні замінити повноцінного життя. Діти залишають цей світ кожного дня, і, як остаточне пробудження від сценічних або власних фантазій, з’являються світлини Русі Асєєвої зі справжніми дітками, які кожного дня потребують нашої допомоги і чекають на те, що суспільство, нарешті, поверенеться до них обличчам.

Говорячи про цю виставу, не хочеться писати про катарсіси, розбирати, аналізувати, заглиблюватися у деталі.  Це звернення, яке відбулося завдяки Ірмі Вітовській, Ростиславу Держипільському при підтримці благодійного Фонду «Мати Тереза» за фінансового сприяння Міжнародного фонду «Відродження», дійсно, змінює…

І підтвердженням тому, є не сльози у залі, не престижні премії, які здобув проект, а те, шо за цей час було зібрано майже 800 000 грн., а в містах, куди завітали «Оскар та РОжева пані» відкриваються центри паліативної допомоги… Одже листи до Бога, написані хлопчиком все ж таки доходять.

P.S. «Дорогий Боже! Я ніколи не писала тобі листів. Пробач мені за мої страхи, за мою духовну слабкість. Пробач, шо ми живемо, будуючи собі і дітям світ, в якому хочеться уникнути болю навіть через співчуття. Ми перераховуємо гроші на допомогу, для внутрішньої галочки, уникаючи заглиблення. Але діти, про яких нам сьогодні нагадали і є частина нашого справжнього світу, вони – частина суспільства, яке ми намагаємося збудувати. І якшо вони будуть мовчки хворіти у себе вдома, не затьмарюючи уявного щастя інших, то з кожними закритими очими малюка, будемо помирати і ми. Без шансу на спасіння?..

[wpdevart_youtube]nxHM1GvjFHc[/wpdevart_youtube]