В ТЕМРЯВІ

Кайдаші 2.0 (Дикий театр)

Режисер — Максим Голенко

Драматург — Наталка Ворожбит

«Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. <…> Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів в повітці на ослоні й майстрував…». 

Ні, зовсім не так було у версії Дикого театру. Семигори перетворилися на Сорокотягу, що під Жашковом. Омелько Кайдаш здебільшого лише пив, а не майстрував. Його Маруся хазяйнувала сварилася, сини обговорювали дівчат та малювали наполеонівські плани (отут майже без змін), а їхні дівчата встановлювали по хатах свої порядки. У хлопців в голові чортзна що, у дівчат або весілля в ресторані та шмат житла більше, або щоб все було «о-соб-ли-во»., — такий от бразильський український серіал за мотивами Нечуя-Левицького.

Постановка недарма нагадує серіал, адже виникла вона зі сценарію багатосерійної стрічки «Спіймати Кайдаша» авторства Наталки Ворожбит (за задумом вона має з’явитися у 2020 на каналі СТБ), рімейк на відомий класичний сюжет. Спочатку, за мотивами сценарію, з деякими виправленнями, Диким було зроблено коротеньку однойменну виставу-променад у Мистецькому Арсеналі. Потім, на замовлення театру, драматургиня доробила сценарій, перетворивши його на повноцінну п’єсу. Ось тоді й почався справжній експеримент — здебільшого для творчої групи, — резиденція в одному черкаському селі.

Колектив театру був розташований у двох хатинках, під репетиції надано — храм Мельпомени — сорокотязький ДК. Почалися трудові будні. Митці привчалися до сільського життя, налагоджували побут, спілкувалися з місцевими та створювали суто українські, як у Нечуя-Левицького, та суто сучасні, як у Ворожбит, образи мешканців села.

Дії оновлених «Кайдашів» були перенесені в наші дні, а саме — в останнє до війни десятиріччя (аж до 2014). Сім’я у Ворожбит залишилась та ж сама, що у класика, основні сюжетні лінії, в принципі, теж, звичайна повість перетворилась на гротескну, а «кайдаші» були поміщені в компактний мозаїчний сценічний простір. Ось панцирне ліжко — дім Мотрі Довбуш (там же проходять її побачення з коханцем), ось швейна машинка — танькін дім, ось «піонерський» живий куточок с травою й квітами — хатка Мелашки Балаш, ось перевернута навзнак стара потерта шафа, що служить і хлівом, і житловою кімнатою, і труною, якщо знадобиться — дім Кайдашів, ось весільний/поминальний довгий дерев’яний стіл — «нейтральна територія», свічки — наче церква, сінник. Архаїчно — десь по-сільському, десь по-радянськи, — занедбано, тісно, але доволі звично.

Омелько, як водиться, невиправний алкаш. Щоправда, у Сергія Солопая він наче владний та ще намагається керувати сім’єю, в Олександра Яреми ж з перших хвилин відвертий підкаблучник, добряк і простак. Кайдаш п’є все, що горить і воняє сцяками, та й взагалі не дуже вибагливий, на життя не скаржиться — запиває, нікуди не поспішає, бо вже своє пожив, від ударів дружини спритно ухиляється, а зраду з главою колгоспу їй так і не пробачив.

Кайдашиха — дебела жінка, така, що і в вогонь, і під танк, і двох синів вигодує, поки батько п’є, і всім невісткам життя не дасть, якщо буде потрібно. У Тетяни Лавської вона більш різка, категорична та рішуча, у Віталіни Біблів — м’якіше й поступливіше, хоча так само нестерпно сварлива.

Дикий, здається, вперше настільки докладно попрацював зі складами. Перший був зібраний ще в резиденції в селі. Другий — вже у місті, на Сцені 6 — був, з деякими змінами, зібраний з первинного, а третій вийшов зовсім несхожим на все попереднє. Кінцевий результат — дві сім’ї сучасних Кайдашів, які принципово різняться між собою.

Карпо (Володимир Гладкий/Володимир Кравчук) — сільський красень в гопніцкій олімпійці, яку береже, що честь, та хизується нею на знакових заходах: весіллях, похоронах та побаченнях. В голові у хлопця — спочатку нічого особливого, потім россійськопропагандистський шлак (у великій українській сім’ї завжди знайдеться місце ватнику), в паспорті — штамп із сільською норовливою красунею Мотрею. То що, що дітей немає? Зате «перша дівка на селі» та «серце з перцем» має, і по дому, до речі, за трьох оре: за мужика свого, за свекруху та за себе. Вона, в порівнянні з іншими, вийшла у Ворожбит-Голенко не такою карикатурною, та мабуть, одна з небагатьох, в якийсь момент, дійсно викликає співчуття: «Ви думаєте, я зла? Ні, я сердита, бо все якось не по-моєму виходить…» — і в цьому звучить не каприз розпещеної дівки, а гіркота, мовляв «я намагалася». Намагаються — до слова про склади — обидві Мотрі по-різному, відповідно своїй природі: Ірина Ткаченко — різкіше, карикатурніше, Наталка Кобізька — м’якіше й іронічніше.

За ступенем «м’якості» відрізняються й молодші сини Кайдаша: Лаврін Юрія Радіонова більше романтик, Лаврін Фелікса Аброскіна — цинік, хоча невизначеність та вітер в голові притаманний обом. Власне, через цю невизначеність Лаврін — поціновувач прекрасної половини людства, а попросту ходок по бабах, — прагне жінки, яка «сама не знає чого хоче». Такою виявляється Мелашка (Христина Дейлик/Ганна Сердюк), що оселилася в «живому куточку»: молода, красива, не «б/в», боязка та наївна. Хоча згодом життя попсує і її: такі бездоганні в сучасних реаліях рідко/не виживають.

Виживають такі, як Танька (топляться та все одно виживають), які не дуже розбірливі, не нарікають, не суперечать та влаштовують життя не так, як подобається, а так, щоб інші заздрили. Танька постійно курить, «забиває» на сина, безнадійно любить Карпа, невпинно страждає, з кимось спить та шиє весільну сукню. Танька Ганни Абромьонок більш простодушна й трагічна водночас. Таня Катерини Башкіної на вигляд більш шляхетна, але принижуватися за роллю належить так само, отже — шиє, страждає, курить, любить і топиться теж. І тільки Артем (Володимир Скорик/Степан Єраносян), її чоловік та колишній коханець Мотрі, залишається плюс-мінус однаковим в обох складах: незграбним підкаблучником з купою комплексів і амбіцій, який прагне любові, бажано взаємної.

По телевізору транслюється щось «фонове». Над телевізором висить іконка, портрет глави сімейства Шевченка — адже має бути в будинку хоч якийсь ідол поклоніння. У Омелька це — поет, у когось телебачення, а в когось взагалі ніяких орієнтирів. Час нині такий. Або люди. Або…

Кайдаші 2.0 — ніби металевий радянський конструктор, де замість деталей збірка українських реалій та гіпертрофованих вад суспільства, які зібрано між собою грубо й швидко, упереміж з жорстким гумором, жорстокими сценами, відомими мемами та типовими образами, — словом в кращих традиціях постановок Голенко. Доволі страшна конструкція виходить у підсумку, щось в дусі Вавилонської вежі Брейгеля. І осад такий залишається в душі, як після перегляду фільмів Звягінцева, — стійке відчуття безвиході, якщо стисло. Лаврін, йдучи на війну, залишає не надію на світле майбутнє, а лише безпросвітність, адже на війну він йде не через те, що хочеться змін, а через те, що тут захарився. І груші, які у Нечуя-Левицького є «яблуками розбрату», бере з собою не тому, що хоче позбавити розбрату свою сім’ю, а тому що йому з цим звичніше. Хіба не безпросвітність?.. Лише тьмяні лампочки зрідка мерехтять. Це «при Союзі вони горіли, як на новий рік. А зараз темно».

Найближчі вистави: 26 жовтня, 28 жовтня, 30 листопада
https://wild-t.com.ua/afisha/kaidashi/