Театрознавчі чернетки або останнє про PORTOFRANKO

Фото – Anastasia Mantach

Дуже важко в стані закоханості бути критиком. Ну як сказати об’єкту почуттів, коли він тільки-но розправив крила про якісь його недоліки? Так не хочеться задіти чи образити. Тому інколи ми драпіруємо просту думку, пропозицію або пораду художніми образами, порівнянями, натяками, не помічаючи як далеко відійшли від основної думки.

Тому вперше за всю історію існування видання www.vomne.net, я опублікую не рецензії на вистави, побачені на фестивалі сучасного мистецтва «PortoFranko», а «заметки на полях», які були зроблені під час перегляду. Одже…

Вона – Земля
Режисура – народний артист України Ростислав Держипільський
Лауреат Національної премії імені Т.Шевченка Наталія Половинка

Фото – Anastasia Mantach

Батьківський дім = Батьківщина = Храм Божий. Сценографія – красиво, красномовн, сильно!
ВОНА теж триєдина: вона – Земля, вона – Мати, вона – Мати Божа, яка спустилася до нас з іконостасу, щоб ще раз віддати сина (ів), щоб знов захистити. Омити слізьми, але не втопити, а очистити.

Біль крізь посмішку. Суцільна, всепоглинаюча любов – це наша мати – Наталія Половинка.

Сини приходять в життя в білому. Мати відпускає.  Білий-чорний одяг. Просто і зрозуміло. Клас!
Сини лягають – крута сцена.
Монологи синів – не всі вдалі. Деяким хлопцям не вдалося “не грати”.

Половинка і Цьона – відкриття.
Монолог Олега – крик батька, який не може більше чути навіть пісні соловейка – плачуть ті, хто до цього тримався. Я вже не можу писати. Сльози заважають дивитися.
Надя Левченко і Олексій Гнатковський читають Стефаника, як часи в храмі, як молитву – потужне рішення.

Чому пророком називали Шевченка? Це однозначно, Стефаник.

Нуль пафосу. Нуль кон’юнктури. Така природа і органіка. Не вистава, дійсно, притча. Музична. Але не концерт. Коментар знизу – про відчуття окремих номерів. Не згодна. Все цілісно.

Хочеться, щоб Наталля не припиняла співати. Це теж молитва, а вся вистава наче наша спільна сповідь. Концентрація болю і любові до країни.

Фото – Anastasia Mantach

Зловила на думці, що, мабуть, саме тут зараз знаходиться серце України.

В цій виставі, як і в Дарусі, і в Нації, чую бабусін голос – рідний, лагідний, заспокійливий. Цей голос – навіть в монолозі Держипільського на початку.

Дивовижне відчуття свого, кровного, духовного в Ростислава. Такі відсилки до витоків і коріння, така повага до традиції і історії, але разом з тим це дуже сучасний, актуальний театр.
Від сакрального, інтимного до побутового (як то зрізка, коли Олег просить помовчати Гнатковського, а Наталія так по-справжньому не стримує сміху від ситуації, або сцена з рюмкою) – це робить виставу ще більш ближчою та своєю.

Думала фінал, але ні. Вихід дітей війни. Н.Левченко і О.Гнатковсткий – діти. Ті, шо вижили. Ті, шо звикли до пострілів і вже майже не бояться. Атмосфера, яку створили до цього зруйновано. Думка ясна. Втілення не точне. Наче окрема вистава, хоч на їх появу (бо вона логічна) чекала протягом всієї дії. Гра в дітей має бути м’якше, більн природніше. Зараз утріровано і одразу починається інший театр. Знов чекаю на Наталлю. Хочеться повернення в інтимне. Фінал чудовий.

Здається, що так серйозно, без гротеску і без прикриття різноманітними засобами виразності і прийомами, ось так просто “в очі” на актуальну болісну тему війни, і долі нашої країни, НАШОЮ МОВОЮ напевно, поки що може говорить тільки режисер Держипільський. В таких виставах не те, щоб і не пахло нафталіном, ними треба перекладати (розбавляти) вистави інших театрів, щоб мотиль не заводився.

Фото – Anastasia Mantach

Але вітер

(Центр Сучасного Мистецтва “ДАХ”)

Режисер Влад Троїцький

Але красиво, але атмосферно. Цікаво вибудована програма фесту бо вистава стала своєрідним продовженням історії, розпочатої “Землею”. Знову історія глобальна, не предметна, не вузькозорієнтована.

Народження. Життя. Кохання. Смерть. Порожнеча? Поки є вітер, – ні. Вітер за Троїцьким – наповнюючий, надихаючий елемент. Матерія, яка є основою для будь чого, всього.

У Держипільського це була – земля, тут – вітер.

Естетична насолода. Красивішого не бачила, напевно. Приємно і очам, і вухам. Аудіо-супровід дивовижний. Повне відчуття, що в тебе цей вітер також заходить.

На сцені десятки різних вентиляторів і море плівки, яка розвивається, кожна під своїм кутом, в нужному напрямку (кропіткий і важкий труд), створюючи унікальну музику.

Актори – тільки пластика. Вони теж наповнені вітром, наче слідують за ним, уважно його слухаючи і відчуваючи, як в тренінгах, коли з закритими очима треба довіритися партнеру, так в цій виставі вони довірилися своєму вітру.

Троїцький створив власну театральну, сценічну стихію.

Фото – Артем Галкін

Тиша, шурхотіння, барабани (Андрій Надольський) і періодичний вокал Марічки Штирбулової. Концентрація. Дія примагнічує.

Відео-ряд, як Діснеєвський мульт. Він переводить все в казкову площину, перетворюючи навіть смерть на перехід до чогось прекрасного.

Відчуття, шо все відбувається в Едемі.

Довершена краса налаштовує на позитивні, світлі думки.

Хочу подивитися ще раз.

Зараз, для мене, це ідеальна сучасна вистава – нуль слів, нуль гри, нуль награвання та пристрастей – нічого зайвого.
Ідеальний хронометраж.
Дуже лаконічно і по думці, і по втіленню.

Буна

(Театр Practicum та ЦСМ ДАХ)
Режисер – Давід Петросян

Фото – Anastasia Mantach

Діалоги, мова – шикарні. Історія важлива. П’єса крута.

Музика – об’єднує всі побачені вистави. Музичний триптих. Абсолютно логічний перехід з однієї вистави в іншу.

Актори – носії мови (діалекту). Кожен свого регіону. Наприклад, чутно, що не всі мешканці одного села. Від цього додаткові питання: як вони тут опинилися? Що сталося в житті Орисі -Ані Снігур? ЦІкаво шукати відповідь.

Прекрасно говорять.

Буна – Христя Федорак – блискуче! Органічно, дотепно, пластично (і фізично, і психологічно).

В залі багато сміху. Доброго. Всі впізнають своїх бабусь в Буні. Але гіркий присмак сильніший за гумор. Важкість.
Христя грає бекграунд. Зрозуміло, шо за противною бабцею стоїть щось більше. В кожного свій додатковий план – це додає об’єму виставі.

Все говорить про режисерського смак і точне відчуття міри. Жодного разу не виникає думка про пародію, або стьоб+ гармонійно поєднаний час. Дуже пунктирно (що добре) Давид зображує, що ця історія не привіт з минулого. Натякає на сьогодення тільки гаджет, а більше нічого і не потрібно.

Гарне освітлення. Проста сценографія, але атмосфера старої хатини 100%

Фото – Anastasia Mantach

Мотанка на задньому плані – круто. Вона і музика додають містичні нотки простору. Навіть хочеться трохи більше бабкиних заговорів. Весь час очікувала, шо мотанка встане і заговорить замість героїні.)

Іван Шаран – гарний, але його Митро трохи (місцями) карикатурний. Хотілося б більш делікатної гри. Без театру удавання.

Марічка Штирбулова – прекрасний хлопчик. Чуттєво. Але його характер в умовах співіснування з такою бабцею міг би бути дещо більш прагматичніший. Багато фарб наїву та дитячості-дитячості. Хоча можливо, це як раз рішення режисера і актриси – може таким чином він ховається від проблем і продовжує своє дитинство?

Петро – Семен Кислий – абсолютно не розкритий персонаж. Вяло. Не цікаво. Гальмує динаміку.

Історія вразила. Відкритий фінал, який змушує продовжити історію самостійно – чудове рішення, але в будь-якому випадку він не може бути щасливим. Така утопія обурює. Після перегляду лишається відчуття, що тобі не все показали. Шо якоїсь частини бракує… Але це третя вистава, і втретє якісна і професійна!!!

Майстер Голоду

(Театр “Мено Фортас”, Вільнюс)
Режисер Еймунтас Някрошюс
Сценографія Марюс Някрошюс
Костюми Надія Гультяєва

Фото – Anastasia Mantach

Зовсім новий Някрошюс. Легкий і іронічний. Але іронія все-таки отруйна. Завжди глобально, а тут конкретно і майже про себе. Про шлях і майбутнє кожного митця. Про публіку і вічне “кушать подано”.

Голодар – жінка. Хоча грає “безстатево”. Чому тоді жінка? Тому що в кожного актора більш домінує жіночий початок? Якийсь неочікуваний стереотип для такого майстра.

Текстовий переклад майже не видно. Оцінки, реакції, акторськи емоції практично теж. Вистава НЕ для великої сцени і великого залу. Від того все проходить повз мене. Не потрапляє, а сприймається виключно як демонстрація блискучої акторської техніки. Тут потрібен інтимний простір.

Класне рішення обозначити новий день – змінами шкарпеток.

Голодар виносить кубки за минулі перемоги – (кубки самого театру і режисера), і майже одразу вони стають могильними плитами-пам’ятниками – сумний погляд в майбутнє. Але саме з цього місця підключається динаміка.

Дивно спостереження: зазвичай режисерський монотон і тон вистав не сприймався так важко. Тут легший жанр і форма, багато гумору, а я дивлюся на годинник. Прийоми більш відкриті і метафори зрозуміліші, а дивитися важче..?

Розчарування. Можливо, якби сиділа на перших рядах сказала б шось інше?… не знаю.

Дванадцята ніч, або що захочете

Фото – Anastasia Mantach

Спільний проект Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра та Київскього національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого
Постановка – заслужений діяч мистецтв України, Лауреат державної премії України імені Т.Шевченка Дмитро Богомазов і заслужений артист України Андрій Самінін
Художник Петро Богомазов
Музичне рішення – Олександр Бегма

Зовсім інший курс.

Абсолютно не богомазівська (хоч і рудоволоса) головна героїня – Марія Заниборщ (Віола). Чуттєва, лірична. Тепла енергетика. Така майже “класична” героїня з “класичним” методом інсування. Без протидій тексту з фіз.дією. Зосереджена. Цікава.

Блазень Бегма – він же Салій, він же Кукуюк. Артистично, впевнено.

Багато повторів і переносів з інших вистав, але розумієш, шо це можна вважати “школою Богомазова” – таки собі обов’язкові вправи (тренаж).

Гарний музичний гумор.

Багато гумору на межі (інколи з пошлістю, інколи з крівлянням) – грубо.

Фото – Anastasia Mantach

Довго розкачуються деякі актори. Мальволіо – Олександр Коваль – переконливий тільки в відверто комедійний уривках (Одягнув жовті лосіни – гра вдається. Зняв – випав)

Павло Шпигун – найвиразніший. Різноплановий актор. Його персонаж – найаплітудніший. Є розвиток ролі.

Ефектна Олівія-Анастасія Пустовіт.

Суцільні мініатюри, майже театральний купусник.

Дуже багато відкритих прийомів. Хочеться більше вишуканої, акуратної гри. В цьому плані найкращі Марія, Анастасія і в другій дії Христина Люба (покоївка).

Олександр Рудинський (Тобіас) – чарівний і привабливий і він це знає. Але ця гра “налєгкє” подобається.

Очікувала душевності наприкінці вистави, того, що гра припиниться і на місце блазнів, акторів, вийде людина, особистість. Хоча б в головних героїв. Забагато масок. Фінального перевтілення не вистачило. Простих, зрозумілих почуттів. Або вже конкретного стьобу з традиційних, класичних рішень розв’язок “шекспіровських” комедій. Коли всі простили один одного, примирилися. Суцільне весілля. Сльози. Кінець.

Не погоджуюся, шо це доросла вистава. Але те, що це гарна студентська вистава з досить якісними акторськими роботами – так.

Фото – Anastasia Mantach

Але вийшла з думками, що від такого театру вже втомилася. Скучила за “Жінкою з минулого”, “Роберто Зукко”, “Немного вина…”.

Хочеться глибини, неоднозначності і режисерського м’яса.

HAMLET

(Івано-Франківський академічний обласний український музично-драматичний театр ім.І.Франка)

Режисер- Ростислав Держипільський
Композитори – Роман Григорів, Ілля Разумейко
Пластичне рішення – Ольга Семьошкіна
Художник по костюмам – Леся Головач

Фото – Anastasia Mantach

Краще локації не бачила.
Хочеться роздивитися кожен клаптик сценічного простору. Не у всіх глядачів це виходить. Багато сліпих зон. Не бачу крила з місцями сну (Гертруда, Офелія, Полоній).

Рівень дицибелів критичний. Але як прийом, як випробування для публіки – це діє. Те, що відчуває глядач – подібне до того стану, в якому знаходиться Гамлет, коли хочеться заснути, закрити вуха, примружити від огиди, чи напруги очі.

Музика – головний герой. Основний, об’єднуючий монолог. Роман Григорів, Ілля Разумейко – боги!

Шикарні, досконалі костюми (Леся Головач).

Згадуються фільми, які я дивилася в старших класах, де люди мешкали в каналізаціі, полювали на крис – глобальна деградація. Хіть та жага крові. Ось і тут – людське стерлося з облич героїв. Дія одразу починається з високого градусу. Режисер оголює їх пороки одразу, різко і відверто.

Гамлет спить. Баче сон. Це найкрутіше рішення Гамлета, яке можна уявити.
“Бути чи не бути” – монолог під час сну. Шик!

Фото – Anastasia Mantach

Але сам Гамлет поки не виразний. Не зрозумілий характер. Страждання чи апатія? Однією фарбою працює Гнатковський. Втомлений актор, не Гамлет – таке відчуття.

Розмови з батьком – спиритичний сеанс, він вселяється в інших героїв.

Дія набуває екзорцизтичних обертів. Стає ще гучніше і важче.

Три дівчини – вони ж хор, вони ж привиди (?), вони ж еренії – вокальне наповнення. Дуже різні. Це заважає. Різні образи, різні засоби існування. Вони мають бути або дуже схожі, або протилежні. Бо поки важко відігнати думку про дорогу повію, замасковану вчительку та нафарбовану дівчинку.

Рибалевський – Полоній з цієї вистави посідає перше місце в моїй особисто-вигаданій групі “театральних кіборгів” (прим.: очолив і був до “Гамлету” єдиним її членом, Олег Примогенов після вистави “Афродизіак”). Найпотужний. Доречно пафосний, амплітудний, яскравий. Продумана кожна деталь. Пластика – періодично його плаваючу-танцювальну ходу приривають здригання. Наче шось ламається в його нелюдському тілі. Не людина? Дійсно, кіборг? Чи це після сеансу екзорцизму з нього продовжують виходити біси?Купу правильних питань народжує така гра (робота) – спостерігати одне задоволення. Багатосенсово.

На жаль, цю тему грає тільки він. Ніхто з акторів не продовжує цю лінію. Чому?

Фото – Anastasia Mantach

Гертруда (Ірма Вітовська-Ванца) – головний змій. Тіло – її валюта. Офелія (Анастасія Блажчук) – невиразна. Пізніше – відбувається її трансформація в Гертруду. Можливо, невиразність – режисерське рішення? Людина без обличча, без власної думки.

Сцена перетворення Офелії – про нас. Коли молода країна, нове покоління приймає нав’язане, старий непотріб в себе і на себе. Жодних аналізів і висновків. Історія приречена на повторення. І мобільні телефони і елементи сучасності в виставі – підтверджують цю думку.

Гамлет стає не божевільним, а таким самим порочним, як все оточення. Похабним, пошлим. В цій частині Олексій “включається” – дуже ярко, гротесково, жорстко. Драматичні уривки – поки що повз.

Золотий унітаз – доречно і влучно в цій постановці;

Фото – Anastasia Mantach

Смажити м’ясо під час вистави – це дуже ефектно і знову офігена режисерська знахідка. Все працює на тему.

Шкода, шо не обіграна стара плитка на підлозі. Вона – теж музика. так колоритно виглядає.

Клавдій (Юрій Хвостенко) – гарний актор.

Перехід на англ.мову – дуже смішно. Держипільський в цій виставі продемонстрував, шо навіть старі жарти можуть виглядати смачно, сучасно і вишукано навіть, якщо вони нижче пояса.

Гертруда знімає перуку. Не зрозуміло, коли саме і чому відбувається її перетворення в людину? Чому вона різко починає співчувати і Гамлету, і Офелії?

Фінал епічний. Пісні німецькою. Музика в дусі Бреговича. Все змішалося остаточно. Суцільний занепад.

Вихід Фортінбраса (Євгеній Холодняк) “Король умер. Да здравствует король”. Путін. Круто, що без пародії, серйозно.

Залишається єдине питання – чи був тут Гамлет? Вистава – так. І дуже потужна. Герой – ? На мою думку, ні.