Театр і котики в пошуках сенсу.

В театр ходять здебільшого з двох причин – посміятися або поплакати, в ідеалі – і те, й інше впродовж однієї вистави. Бувають ще різні супутні обставини, наприклад, подивитися на відомих акторів, пофотографуватсь у дзеркалі з ошатною рамою.  І вже точно не за сенсом життя, або смислом жизни. Як мінімум тому, що його нема.

Актори театру «Нефть», як прекрасні культурні менеджери, розуміють це, і тому називають свою нову виставу саме так – «Антон і Наташа в пошуках сенсу життя», а відчайдушна продюсерка дико-київського театру наважується привезти «шукачів» до Києва, де, власне, тих сенсів – на кожному кроці.

Смерть, страх, трохи оголеності (зовсім трохи, бо, не забуваємо, ми в театрі), натяк на трансгендеру тему (бо Наташа насправді Ігор) – необхідні атрибути успішності  сучасного арт-продукту. Проживши разом  років шість, Антон і Наташа розуміють, що сенс життя варто пошукати, при чому кожному – свій. В смерті, у мудреця, в багатоповерхівках міста, у безкрайніх полях інтернетів… І якщо героїня-Наташа вибирає найпростіший спосіб – померти «театрально і танцювально» (танцювально – особливо яскраво), то герою випадає складніша подорож. Він іде, точніше їде на попередньо припнутому велосипеді, у пошуках сенсу. Зрозуміло, що, як справжньому герою, на шляху йому випадають перепони, загадки, магічна книга-інтернет зі 100500 підказками «як варити гречку», «як дивитися порно безкоштовно» і різноманітні можливі розваги й пригоди для чоловіка у пошуках сенсу. Плюшеві ведмежата, суворі будівники, касир і навіть робітник сцени, діалоги з ними і протиріччя – все це варто подолати на шляху до справжнього сенсу. Ну а хто обіцяв, що буде легко? Герой має мандрувати, велосипед має їхати, хор має співати… Так, хор теж буде. Все найцікавіше в кінці.

Мертва  наречена дружина мандрує вслід за героєм, виконуючи по дорозі ритуальні танці, лякаючи недолугих філософів. Бо навіть прочитавши всі книги світу складно перестати боятися самовідданих жінок, тим більше чужих (привіт іншому харківському поетові, який написав «Ну, думаю, справді — не ховати ж її до багажника, тупо якось: кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною»).

Білочки, деревця, міські божевільні – усі вони дані Антонові для того, щоб дізнатися, що пекло, це не інші, а ти сам. Але це те буде наприкінці, як і музика. 

Два режисери, або добро і зло, або поганий і хороший, тобто будь-хто, кого двоє – вирішують долю вистави – що відбулося, чого не вистачило, прямо тут-і-зараз визначаючи, як же саме той клятий смисл видобути (досі вже всі «художні засоби», навіть голосування, вичерпані). І це такий дитячо-прекрасний момент повної відкритості до світу, коли ніби запитують залу: «ну чим би вас ще побавити?», але тортик з вишенькою вже прихований за кулісам (яких, звісно, теж немає).

8 альтернативних життєвих смислів – рівно стільки, ні одним більше й ні одним менше – є у нашому недосконалу світі. Той, хто перериває трансляцію, демонструє по порядку усю шкалу смислів, де «переможе тільки один», як на президентських виборах. Може, родина, може, подорожі та враження чи котики. Сенс він завжди один, а обирати треба. Як свідчать нескладні аналітичні розрахунки, перемагає … щоразу різний сенс, залежно від публіки у залі. Можна сміятись або, наприклад, замислитися над запитанням, в чому сенс вистави і життя-буття, коли на проекторі виникають «родина», «любов, і, звісно ж, «котики».

Той найважливіший, про який, скоріше за все, і не згадаємо на виставі – родом з дитинства, захований у майстерно розфарбовану голову малого хлопчика/дівчинки, що бігає із оберемком повітряних кульок  і не замислюється про серйозні речі, а просто відчуває дещо.

Ольга Турутя-Прасолова спеціально для вистави створила ляльку-хлопчика, щоб дорослий Антон і малий змогли нарешті зустрітися й упізнати одне одного під звуки музик Хору самотніх сердець сержанта Пеппера. А під яку музику ще згадувати своє дитинство, якщо воно відбулося в Ха.? Але це вже, регіональні таргани, котики. 

Що ж залишається? За 5 хвилин до завершення вмикається зворотній відлік і, хоча у кожного з учасників вистави є свої мета-уявлення про сенс, «все за сценарієм», і там, де має бути завіса, на проекторі виринає «О».

Насправді після зворотного відліку ще й інший акт, не менш важливий, ніж рейтинг чи розмова про смисли з батьками, – це обговорення. Коли всі міфічні істоти і театральні герої сидять на напроти і пояснюють, що здебільшого сенс у всіх один – і він…  в котиках. Хоча могло б бути інакше. Кожного разу може бути інакше. « – А в житті те все за сценарієм? – Хотілося б, щоб ні».