Сон розуму народжує чудовиськ. “Дикун”

П’єса-комедія «Третє слово», більш відома як «Дикун», написана іспанським драматургом Алехандро Касона у 1953 році, коли всі страшні часи ним давно пережиті і трішки забуті. У 1931 році він заснував в Мадриді Народний театр, який відвідував навіть найдальші села. Аналогічною діяльністю в Іспанії тоді займався і театр Ф. Г. Лорки «Ла Баррака» (Балаган). На відміну від трагічної смерті Лорки, Касона вчасно покинув Іспанію. В 1939 році, після приходу до влади генерала Франко, він емігрував у Мексику, лише за два роки до смерті наважившись повернутися на Батьківщину.

П’єса про Пабло-дикуна, який виріс в горах із батьком, здавалося б ніякого пережитого автором у 30-ті роки політичного підтексту не несе. Батько Пабло, ображений на його мати Аделаїду, яка згодом померла, відрікся від світу, від публічності, а світське виховання і будь-які зв’язки із вченістю сина поховав на довгі роки. Але батько теж помер і за Пабло взялися його тітоньки Анхеліна і Матільда. Не так-то просто повернути до світського життя 24-річного дикуна, який весь час хоче проводити на полюванні. Вчителі тікають від такої «дитини», вільний характер якої неможливо здавалося б приглушити. Але з’являється молода вчителька Марга (взагалі-то Маргарита, що в перекладі означає перлина). Для чого всі ці складнощі – скорочене ім’я Марга можна із легкістю вигукнути у горах, і так набагато простіше для Пабло. Саме Марга навчить Пабло читати, писати, розбиратися у рахунках і витратах, а головне навчить його трьом основним словам – Життя, Смерть і Любов! Звісно, не всі родичі зацікавлені в такій стрімкій обізнаності Пабло, дядько Ролдан і його син Хуан (бувший коханець Марги, як виясниться згодом) мають свої плани на рахунки сім’ї і його дикунство та невігластво влаштовувало їх більше. Починаються інтриги.

В інтерпретації режисера Олексія Лісовця п’єса з’являється вже не як комедія, а як п’єса-притча.

На сцені Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра п’єса з’являється в інтерпретації режисера Олексія Лісовця вже не як комедія, а як п’єса-притчаЛісовець відомий тим, що власне п’єса слугує лише текстовим тлом для його історій. Іноді зовсім інший зміст може виринути на фоні здавалося невинного твору (згадаймо «Ліолу» Л. Піранделло, де простий сільський гуляка перетворювався у Диявола із кинджалом у руці, і вершив у фіналі Страшний суд на Землі).

На цей раз історія про Пабло-дикуна (Антон Вахліовський) переросла в історію страшних 30-тих років в Іспанії періоду Громадянської війни, яка винищила цвіт нації і закінчилася приходом до влади іспанського фашизму і початком Другої світової війни. Хоча Іспанія одразу підписала декрет про нейтралітет, а пізніше змінила його статусом «невоюючої сторони», Друга Світова війна сильно вплинула на Іспанію. Але не будемо вдаватися в історичний екскурс, для цього існують підручники історії.

Перша дія, яка тривала півтори години, нічого чужорідного п’єсі власне не повідомляла. Естетично красивий білий простір (сценограф – Ігор Несміянов) із білими вікнами-жалюзями, характерними для будинків жаркої Іспанії, замість задника і столом зі стільцями із величезними спинками, нічого страшного начебто не пророкував. Білий колір чистоти і невинності, прозорості і повітряності. Пристаркуваті тітоньки-дівиці виглядали стражами порядку цього іспанського строгого дому. Матільда (Світлана Орліченко) в чорній сукні (художник з костюмів – Крістіна Корабельнікова) рухалася під стрімкий звук наростаючих кастаньєт. Все у неї вирішено наперед, суворо і однозначно, залізне виховання строго охороняється правилами, ніяких вольностей, веселощів, ніхто немає словом її задіти. Така собі передвісниця Бернарди Альби із п’єси Лорки, тільки на щастя дочок у неї немає. Її сестра товстушка Анхеліна (Олеся Жураковська) без власної думки, ні на що не впливає, постійно має коритися волі Матільди, навіть погляд якої вже зпепеляє добрі починання Анхеліни. Комічна незграбність і швидке проговорення слів заставляє зал щоразу посміхатися, а її недолуге наспівування Шуберта, що неодмінно віщує трагедію в домі, звучить як заспокійливе для загострених нервів. Чорна сукня на її формах виглядає не так суворо і похмуро. Пізніше товстушка наважиться на яскраво-жовту сукню, а сестра Матільда лише розбавить свій одяг червоними вкрапленнями.

Такою свіжою, молодою і несхожою на них виявляється Марга (Анастасія Карпенко). Її поява і тестування тітоньками відбувається як допит, коли всі підозри зняті, вона допущена до Пабло. Навчаючи його манерам, читанню і письму, вона сама зазнає безповоротних змін – полює у лісі, слухає птахів і насолоджується природою. Від першої появи у суворому бездоганному світлому костюмі вчительки вона перетворюється у дикунку, що носить брюки і волохату накидку. Її волосся, так правильно зачесане на початку, тепер заплетене у звичайний хвостик, а зовнішньо вона нагадує співачку Руслану під час виступу на Євробаченні із хітом «Дикі танці». Внутрішньо актриса теж передає зміни – від наляканої і збентеженої, замкненої персони перетворюється в яскраву, життєрадісну жінку, яка на шляху самореалізації пізнає Кохання. Від першої посмішки, коли вона слухає розмову щигля і милується ним, дивлячись прямо у зал, до тривожної другої дії вистави на сцені сяюча закохана жінка, в якої наче крила за спиною. Всю радість псує Хуан (Сергій Коршиков) із проханнями підробити документи Пабло, інакше він розповість про їхні минулі стосунки, що неодмінно вб’є чисту натуру Пабло. Пабло у виконанні А. Вахліовського скоріше не герой, а алегорія, із якою всі носяться, вирішуючи власні проблеми, такий собі заручник обставин і планів інших.

Хуан у характерному для Іспанії 30-тих років костюмі із короткими брюками і кепкою одразу переносить в атмосферу міських юнаків тих років. Перед очима постає ціла низка образів: Федеріко Лорка, Пабло Пікассо, Луїс Бунюель, інтелігенція, яка по-різному справилася із війною: хто на все життя в еміграцію, а хто на вірну смерть. Хуан – вчений і знайомий по університету Марго, її бувший коханець. Які документи, про що йдеться? Все ускладнюється у другій дії, яка непропорційно триває лише двадцять хвилин, ставлячи глядача після антракту в незвичне положення. Хуан з’являється у фашистській формі прихильників генерала Франко. Комедія закінчується. Хуан запрошений на день народження Пабло, якому виповнюється 25 років. Тітоньки вкатують на столику торт зі свічками. Марга повідомляє Пабло про очікування дитини і про третє слово Любов. Недолугий садовник Еусебьйо (Володимир Мовчан) стріляє феєрверком зі святкових блискіток. Але це все вже немає значення: Іспанія входить у нову фазу, до керування державою приступає генерал Франко, у їхньому власному домі ворог. Смерть тримає у руках документи на знищення. Розвиток людини, показаний півторигодинною першою дією вбитий за мить, легко і без зайвих зусиль.

Тепер цей білий простір виглядає в’язницею, де жалюзі і спинки стільців – це грати. Та й власне білий колір можна розцінити за східним визначенням як траур. Пабло виріс, від дикунства із бородою прийшов до цивілізації і білого костюму. Цивілізація принесла війну і знищення, фашизм і крах усіх надій. У фіналі розумієш, що на сцені розігрувалася не просто історія Пабло-дикуна, а історія цілої нації. Іспанська Громадянська війна, яка назавжди роз’єднала по різним барикадам Пабло, який тепер нагадував партизана із рушницею, загони яких розміщувалися у горах, та Хуана, прихильника фашизму, який проникав у цей дім уночі із ліхтариком як шпигун. Дві філософії зіштовхувалися на святі – загарбницька фашистська і визвольна повстанська. Свято закінчувалося дивними співами щигля, що тепер звучали як грохот пострілів. А вибухи, які тривали від початку вистави, тепер сприймалися як вибухи війни.

Залишається питання: що нам Іспанія 30-тих років, що ми Іспанії? Аналогії із недавно пережитими подіями можна провести, та й власне війна в Україні триває. За ким дзвенить дзвін? І коли ми зможемо насолодитися святковим тортом під вибухи феєрверку, а не канонад? Друга дія настільки швидко закінчується, що навіть не встигаєш аговтатись, а власне що тільки-но відбулося? Якось зовсім в іншому ключі розвивалася постановка і раптом як обухом по голові. Незвично, швидко, незручно, можливо, не зовсім виправдано. Але коли війна приходить у світ, хіба вона оголошує про себе заздалегідь? Зазвичай для більшості людей, які звикли жити своїм приватним життям і не заглиблюватися у політичні тонкощі, все так і відбувається. Згадайте розгін Майдану? Ми спали у своїх ліжках аж поки нам не довелося прокинутися іншими і власне наважитися на конкретні дії, що назавжди змінили наше життя.

Чи відноситься красива естетська вистава Лісовця до нашої ситуації, важко сказати, занадто далеко від нас розкрита її тема, тема приходу війни. Але те, що глядач після півторигодинного відпочинку і паузи на антракт захоплений зненацька неочікуваним фіналом, свідчить про неодмінних поштовх замислитися, коли ми маємо бути готові до війни? Розважатися і спати чи активно боротися та існувати у свідомому світі. Це якраз потрібний поштовх для тих, хто вже починає забувати нещодавні події і знову тече за течією робочих буднів.

Четверте слово, яке не звучить вербально у виставі – Війна, існує підсвідомо від самого початку історії. Вистава О. Лісовця як фільми іспанського кіно-класика Люїса Бунюеля, під час перегляду яких можна абсолютно не відчути приємних вражень, а потім довго думати над тим, що ж хотів сказати режисер? Але коли рішення прийде, головна думка маніакально западе у голову і не дасть спокою.

Пабло у виставі святкує своє 25-річчя, долаючи шлях від дикості до війни, проживаючи етапи становлення особистості. Україна, що сьогодні перебуває на 24-му році незалежності, теж проходить шлях свого становлення, і 25-річчя хочеться зустріти із феєрверком, а не вибухами. Олексій Лісовць говорить про глибокі істини нашої свідомості, яка просто немає права на сон розуму, що народжує чудовиськ. Ну як тут не згадати знаменитий офорт із серії «Капрічос» ще одного іспанського класика Франсіско Гойї.

Автора фото можна побачити, наводячи курсор на зображення