Сім текстів у пошуках прочитання

У Малому театрі вже вдруге відбулася «Велика читанка» – читання п’єс сучасних польських авторів для дітей та підлітків. Ініціатором проекту, зокрема перекладів текстів на українську (перекладач Юрій Попсуєнко), виступила актриса театру Марта Коссаковска. Параметрів відбору, окрім того, що це мала бути дитяча/підліткова література, не було: у підсумку в другу збірку польських п’єс «Еліксир старості» увійшло сім текстів (перша – «А може ні …» – була представлена на попередній «Великій читанці» в жовтні-2018). У постановці їх читань взяли участь молоді режисери: Ганна Турло, Владислава Поповиченко, Анастасія Вервейко, Катерина Король, Богдан Любомирський, Сергій Корнієнко. Після кожної п’єси відбувалося коротке обговорення за участю аудиторії, акторів та режисера.

I want to break free*

Відкривала марафон читань «Казка про пса, який зірвався з ланцюга» – історія про так звану абсолютну свободу, її побічні ефекти, дружбу, підлість та решта, – словом, про найважливіші речі, коли тобі +14. Побічно й про проблему батьків і дітей, ця тема взагалі невичерпна.

«Зірвався з ланцюга» тут зовсім не в переносному значенні: головний герой – пес – дійсно зірвався. Хотів відчути, як це – вирватися з-під контролю та бути наданим самому собі. Виявилося, що в цій «опції» купа недоліків. І, загалом, не було ніякого контролю. І всі позбавлення були не з метою обмежити чи образити, а з розряду «на благо». І серйозні діалоги виявилися зовсім не сварками й протестами, а нормальним пошуком компромісу. Все як у житті, загалом, та головне — повчально. Автор Петро Ровіцький наділив персонажів-звірів людськими якостями, а режисерка Анна Турло перетворила їх історію на повноцінний ескіз вистави. Наочно – воно якось зрозуміліше, чи не так?

Колір настрою – сірий

Чи насправді так важливо, якого ти кольору (читай – походження, соціального статусу тощо)? Здається, саме це питання – та пошук відповіді на нього – закладала в текст авторка п’єси «Зелений мандрівник, або Казка про найбільшу мрію» Ліліана Бардіевска (режисерка Владислава Поповиченко). Читання було вирішено більш менш традиційно – текст «з листа», нечисленні перестановки, мінімум реквізиту та зміна колірних фільтрів софітів, як позначення місця дії.

І хоча назва «казки» натякає, що мова піде про «найбільшу мрію» і, мабуть, її досягнення, в читанні герої здебільшого долають шлях не до неї, а – до себе: до розуміння того, що несхожість на інших — не недолік, а особливість, а власний голос гучніше і важливіше за голос натовпу, що бути Потвориком – радше добре, а кольори, якими б непоказними вони не здавалися, все одно потраплять у веселку, або складуться в якусь химерну композицію.

Про любOFF

Та, як відомо, в композицію складаються не тільки кольори, а й речі теж. Що, наприклад, може вийти, якщо в руки Малому театрові потрапить вішалка, газета, місяць, хмаринка драбина та й ще пара-трійка предметів? На «речову» виставу, на зразок «Одіссеї» Філіпа Жанті, чекати, звісно, не треба, а от на повноцінну дитячу – запросто. Режисерка Анастасія Вервейко «оживила» персонажів «Незвичайної подорожі Пана Вішалки» Малгожати Сікорської-Міщук та представила глядачеві яскраве шоу: спеціально для нього, як виявилося, були вигадані костюми та навіть додаткова героїня – Хмаринка. З формату читання цей «продукт», звичайно, автоматично випав – якою п’єса є «в чистому вигляді» глядач тепер навряд чи зможе уявити, – але присутнім дітлахам цілком «зайшло».

Drink me

Тих, хто протримався до фіналу, чекало читання ще одного тексту Ліліани Бардіевской – п’єси про проблему поколінь – «Еліксир старості», яке було зрежисовано Олександрою Бадаламенті. Лаконічно, містко, – словом, в найкращих традиціях читань (на відміну від попереднього «карнавалу»).

Щодо змісту: як сказала на обговоренні артистка Малого театру, Слава Красовська, страшно за те, що дорослі, у цьому творі, настільки підступні стосовно власних дітей, мовляв де мудрість, поблажливість тощо. Проте в житті чимало таких прикладів. Отже, п’єса буде корисною і дітям, і дорослим. Особливо дорослим, мабуть.

Одна середньовічна історія

Другий день «Великої читанки» з перших хвилин загруз у підземному мороці: відкривала програму п’єса Моніки Мілевської «Історія славного Родріго» (режисер Катерина Король). Ані дзвону рапір, ані скреготу старих замків, ані стукоту кісток мертвих в’язнів, проте похмуро й страшно. І це, до речі, не лише про атмосферу, а й про те, що відбувається в цій «Історії». Цілком логічно, що у постановниці, а пізніше і аудиторії, з’явилося питання, на яку публіку розрахований цей твір. Разом прийшли до висновку, що — підліткам. Але такий важкий текст витримає не кожен підліток, і справа зовсім не в режисурі. Графоманський текст-оригінал, який, як виявилося, був добряче скорочений, є дуже нудним сам по собі. Начебто й історичне підґрунтя є, і цікаві персонажі, і довгі красномовні діалоги, але врешті складається відчуття, що немає ані дії, ані конфлікту, є тільки їх імітація – промовляння героями ключових фактів та подій, які з ними (нібито) трапляються. На жаль, до глядачів вся ця міць подій не долетіла абсолютно.

Перед заходом сонця 

«Розрядив» обстановку динозавр Марвін (п’єса «Марвін» Марти Гусньовскої) зі своєю нетривіальною компанією – Метеликом, Черепахою, і, власне, оповідачем. Багатонаселений дивакуватий світ п’єси розподілився між чотирма читачами, та почалася уявна подорож; вона ж – глибока філософська історія про смерть. Останній динозавр на землі дізнався, що йому незабаром вимирати, а як до цього готуватися та як з цим – поки що – жити, ніхто не пояснив.

«Марвін» – це та мова, якою можна починати говорити з дитиною про смерть. Легко – без страждань і скорботи, – іронічно й захоплююче. І цей меседж учасники читання вдало донесли до глядачів.

Чи захочуть повести на таку виставу своїх дітей (або відвідати самі) батьки – інше питання: питання розуміння дорослими важливості цього діалогу, але одне можна сказати упевнено – цей досвід (до того ж в такому вигляді) буде корисним для обох сторін.

Вовки та вівці вовки

Завершувала драматургічний марафон п’єса «Вольф» Анни Андракі в режисурі Сергія Корнієнка. Якщо зовсім стисло й поверхнево – така собі модель держави та людського суспільства, з вовчими, як годиться, законами. Саме тому, напевно, головними дійовими особами автор обрав вовків та пса вовчої зовнішності, який непомітно затесався поміж ними.

Пес підпорядковується хазяїну, вовки – ватажкові, обидві сторони відпрацьовують команди та готуються до невідомого бою. Проти кого – неясно. За кого – теж не дуже. Знайома ситуація, чи не так? 

«Вольф» – не лише про систему взагалі, а ще й про самоідентифікацію та пошук (і знаходження) себе всередині її [системи] нещадних механізмів. Про те, що усвідомлення багатьох речей приходить занадто пізно (якщо взагалі приходить). І про те, що, в більшості своїй, людина людині все ж таки… Ні, це не песимістично, це реально, і це є черговим привідом замислитися.

Всього таких [приводів] цього разу було сім. Тексти п’єс в більшості, звичайно, не хитрі, і не нові за вигадкою, але для підліткової та дитячої аудиторії це не є головним, головне – зміст, сенси, які закладені автором, і зрозумілість мови, якою він говорить з читачем.

Українській сучасній драматургії, на жаль, бракує текстів для дітей і підлітків, але дуже розумна ідея – скористатися наявними польськими. Їх, здається, ще багато в запасі, це означає у «Великої читанки» чимало палива, аби існувати далі.