ЩО ВИ ТУТ, НЕ СУМУЄТЕ?

13 липня в стінах нового простору PostPlayТеатру — творчої лабораторії PostPlayLab — відбулася музична вистава «Бездомна мертва собака» (режисер — Вася Березін, акторка — Роза Хайрулліна).

PostPlayLab — новий простір для театральних, перформативних та художніх експериментів, який виник на базі PostPlayТеатру, куди, як відомо, ходять за незвичайним досвідом, нетиповим баченням та взагалі за тим, на що не можна розраховувати в рамках національних, академічних тощо. Тут — імерсив, документ, перформанс, вуличний театр та навіть — в перспективі — рейви. Окремого шарму PostPlayLab’у додає його бекграунд: приміщення є колишньою ремонтною автомайстернею. Під тирсою — рясно присмачена мазутом підлога, на дверях таблички та пам’ятки недбайливим автомеханікам, на бетонних блоках в оглядовій ямі їх «наскельний живопис», вікна, в кращих традиціях лофта, — з клейонкою замість скла, стіни — цеглина, на них, мов щупальця спрута, труби величезної вентиляції, — словом, найкраще середовище для митців у творчому пошуку.

Одні з таких пошуків колись перетворилися на музично-перформативну виставу «Бездомна мертва собака», яка, власне, і відкривала новий експериментальний простір. Вистава була привезена сюди московськими гостями, молодим амбітним режисером Васею Березіним та — унікальною за своєю акторською природою — кіно- і театральною акторкою Розою Хайрулліною. 

Для приїжджих митців саме така локація була найважливішою умовою показу, тож майданчик на Костянтинівській був обраний не даремно. У Васі Березіна взагалі, як показує практика, особлива тяга до дивних (часто маргінальних) місць. До дивних персонажів та перформансів — також, хоча «панкушність» ця, часом, відверто межує з дилетантизмом, адже все дивне нерідко підкуповує само собою. У списку робіт режисера «Тибетська книга мертвих» в депо, перформанс «Богодільня» в занедбаному кінотеатрі, спільні проєкти з «Театр.doc», всілякі променади, а також відкриття платформи для молодих режисерів «Binary Biotheatre» в Москві, де Березін поставив оперу «Євангеліє», «Божественну комедію» та решта.

І ось — «Бездомна мертва собака». Співзвучно з «Дивним випадком із собакою вночі» Марка Геддона, чи не так? Головний персонаж — як зрозуміло з назви — бездомна мертва собака. На цьому подібності з «дивним випадком», здається, закінчуються. І починається життя собаки, яка тиняється з кутка в куток, тужить за хазяїном, шукає його серед незнайомців, чує човгання його кроків та голос у сторонніх звуках та запах — в тирсі колишньої автомайстерні.

Паралельно з життям собаки «протікає життя» інших присутніх — перформерів (випускники Школи перформанса та вуличного театру PostPlayLab) та музикантів (Сергій Охрімчук, Кирило Прокопчук, Антонн Стук), — які створюють звукову партитуру вистави: какофонія й впізнавані мотиви, важке дихання, шарудіння, бурмотіння й дивовижні вокальні фіоритури. Лейтмотивом, крізь все дійство, тягнеться текст (Артем Пудов), який читає одна з перформерок. Графоманський, монотонний, неживий, наповнений нібито глибоким змістом, він в якийсь момент розчиняється у віртуозній музичній імпровізації, а посеред цього «карнавалу звуків» тиняється, самотня безпритульна собака. Все ще жива, але — мертва. Боязкими кроками відміряє відстані від дверей до вікна, від вікна до кута, від кута до воріт, за ворота… Назад. Геометрія самотності. Маленькі чорні вуглики-очі, здається, єдиний живий «орган» цієї тваринки: допитливі, палаючі, які про щось говорять, чогось очікують, проте дивляться не в обличчя — наскрізь. Собака зрідка бреше, ніби щось бурмоче. Шукає. Чекає на Нього.

Як бенкет у чуму звучать «Білі троянди», а в ногах розохочених музикантів лежить та дивиться в порожнечу некліпаючими очима собака — маленький згусток болю, який важко повільно дихає. Поки дихає. Хоча, здається, знає, що так Його і не знайде. Не дочекається.

У фіналі — як прощальну записку — акторка зронює єдину за всю виставу репліку: «Що ви тут, не сумуєте? А у нас, в Москві, папузі зменшили дозу антидепресантів. Якщо побачите Андрія, передайте йому, що я за ним сумую». На цій ноті раптом, як натягнута струна, обривається з якимось болючим нестерпним звуком вистава. Так закінчується історія бездомної, тепер вже точно мертвої, собаки. Тільки у самотності, здається, немає кінця