Проживаючи чужі травми… Школа незалежного театру VALIS

Автор тексту – Людмила Баришнікова

В Києві все більшає та більшає незалежних театрів/театральних проектів. Так, державні театри «укомплектовані», і все таки ще досить часто закриті, але справа навіть не в цьому. Просто підросло покоління режисерів, які точно знають що і як вони хочуть, і це «що і як» не вкладається в задані норми державних інституцій. І тут розпочинається свій дуже тернистий шлях до успіху.    

Театр VALIS запустився у вересні 2019 року. Просто сталося так, що режисерка Олександра Бадаламенті, яка помандрувала не лише київськими театрами (КТЮГ, «Актор» та ін.), а стажувалася в Німеччині (Шаушпільхаус, Магдебург), неодноразово була учасником проекту “Class Act:Схід-Захід”, сформувала бачення свого театру і вирішила втілити це бачення в життя. Також багато років Саша присвятила педагогіці. У театрі-студії SPLASH розробила та випустила такі спецкурси, як: “Креативна імпровізація” (заснований на розробці курсу Олега Драча, вдосконалений та доповнений), “Етюди PRO”, “Документальні монологи”. Разом з учнями цих курсів поставила вистави: “У відкритому морі” за С. Мрожеком (вистава лауреат міжнародного театрального фестивалю в м. Бремен “Kultur on Tour), “П’яні” за І. Вирипаєвим та “Шкіра, в якій ми живемо” (вистава з акторських імпровізацій). А ще склалося так, що менеджерську складову театру на себе взяла Наталя Мурована, яка багато років поспіль була ученицею Олександри і зіграла в її виставах. От буквально на цих двох дівчатах-співзасновницях (директорці та художній керівниці) і тримається театр. 

Повернемося до назви. Театр VALIS – Vast Active Living Intelligence System (Велика Система Активної Життєвої Розвідки). Таку назву має трилогія (щоправда третя частина так і не з’явилася) Філіпа Діка, американського фантаста. Книга була написана в результаті легендарного прозріння автора, що трапилось з ним в 1974 році. Саме цей роман в свій час став найбільшим літературним одкровенням для художньої керівниці театру Олександри Бадаламенті. Схоже з Діківським прозріння вона пережила задовго до прочитання книги.

Олександра: “VALIS – це місце де народжується творчість. Це мрія, яка стала реальністю. Це відкритий та відвертий простір, який крокує у ногу з сучасністю.”

На сьогодні театр базується на Кіностудії О. Довженка. І поки йде програма з повноцінного запуску вже існуючих і згаданих вище вистав О. Бадаламенті, тут триває активний навчальний процес. АМ PROFESSIONAL – це навчальна платформа на базі театру VALIS для ПРОФорієнтованих акторів. Все логічно, для того, щоб творити свій театр – треба виростить своїх акторів!

У січні відбувся перший випуск навчальної платформи VALIS – курс  «DOСМонологи». Назва показу «ЗЕМЛЯНИ» об’єднала п’ять історій справжніх людей, які розповіли про свій внутрішній світ, проблеми, про те, що зазвичай не розповідають. Цей курс пройшло 6 людей віком від 18 до 33 років. На навчання набирали лише підготовлених акторів, які вже пройшли  “ЕтюдиPRO”, чи хоча б здобули початкові ази. Адже, досить складно уявити, що сюди потрапили б люди, які зовсім ніколи не стикалися з театром. Занадто травматично. 

«DOСМонологи» – це авторський курс Бадаламенті, і це документальний театр. Суть його така – актори знайомилися з реальними людьми, збирали їх історії, перетворювали це в тексти, які потім мали зіграти! Процес пошуку персонажа досить складний, адже бажано було взяти незнайому тобі людину, переконати її, що нічого страшного не станеться, і треба лише трохи привідкрити свої больові рани і розповісти про пережиті відчуття, проблеми, трагедії. І от кожний з акторів зустрічається з людиною, і кожного разу дивується, що може бути. Завдяки додатковим питанням від режисерки були сформовані тексти, переведені в сценічну площину, для кожного з тексту була знайдена своя форма. 

І тут театр іде далі, оголивши больові рани персонажів (адже тепер прості люди набувають іншого статусу, вони стають персонажами), їх ще й запрошують на показ. Звісно, не кожен знайшов силу прийти і побачити свою історію отак, пережити інсайти, знову відчути біль. Втім, деякі все-таки прийшли, було навіть трохи боязко сидіти в маленькій залі серед реальних прототипів, я навіть не знаю, чи погодилася б я поділитися отак і дозволити перенести свої історії на сцену, дозволити покопирсатися в брудній білизні, розповісти про речі, про які не те, що мовчати, а й згадувати боляче. Страх був як і за реальних прототипів, так і за акторів, які це все мали пропустить через себе. 

У висновку, маємо більше, ніж театр! Маємо терапевтичний сеанс!

Наприклад, монолог актриси Поліни Волкової, де вона зіграла складну історію дорослої дівчини, яка все життя прожила в дитбудинку і випадково дізналася з документів, що її батьки свідомо відмовилися від неї, коли вона була маленька. Але ж вона думала, що рано чи пізно її заберуть, і до останнього виправдовувала батьків, вірила, що щось пішло не так, і все ще стане на свої місця. Так, вона має тілесні вади, але ж вона нормальна людина. І от, їй вісімнадцять, треба йти в доросле життя, вже немає сенсу чекати батьків, і тут вона дізнається правду. І вирішує скористатися контактом мами. Навіщо? Вона дзвонить? Навіщо вона запитує? І чи дзвонить вона реально? Чи це просто дзвінки у її голові, страшні пошуки відповіді на питання, відповіді, яких ніколи не буде? Тільки от стара телефонна трубка нікуди не під’єднана, і відповідь мами (Тетяна Барбишева) – це можливо лише звуки в голові, і не більше.

Режисер і молода актриса працюють на екзистенційному надриві, здається, межа нормального людського терпіння перейдена, далі – так не можна. Неможливо жити з такою травмою. Як любити людей, продовжувати вірити в щось, в когось? І, здається, що в дівчини окрім тої валізи нічого більше в житті нема, не було і не буде. Але щоразу, закінчуючись в собі, і в своїй безграничній болі, вона знаходить сили рухатися далі, танцювати, співати, не звинувачувати нікого, і не звинувачувати себе. Просто жити, коли насправді жити дуже не просто! Цей момент вибору рано чи пізно настає, і все-таки, все, що нас не вбило, зробило нас сильнішими. Підсилює переломний момент і музика. Взагалі режисерка має хороший смак в підборі музичного ряду вистави, музика робить скидання напруги в потрібні моменти, може підсилити емоції глядача, або ж просто дорозповідати за актора те, що вже не можна висловити словами.  

Ще один монолог дівчинки Ані, яку зіграв актор Олександр Бевзюк-Волошин. Актор, перевдягнений в спідничку та дівчачу футболку не розбивав ілюзію, адже монолог вирішувався гротескно, ніби це сімейка Адамсів (тут була ще мама Ані – Тетяна Барбишева та її тато – Костянтин Яременко). В цих героїв давно відбувся психологічний зсув, і для них все нормально, що інших людей вивертає та обурює. От тільки набагато страшніше те, що це не вигаданий сюжет, а історія справжньої Ані, простої на вигляд дівчини. Спілкуючись з персонажем, актор теж спочатку не думав про якісь отакі жорсткі моменти, але щоразу відкривалися нові деталі. І от на сцені сімейка не дуже адекватних людей, де мама завжди повторює: «У нас все добре, ми нормальні» – це так, щоб себе саму переконати і повірити в ці слова, ну і щоб оточуючі вважали їх нормальними. А для ще більшого маскування звучать «Крилаті качелі». От тільки репліки актора крізь фрази сімейки впиваються у свідомість як ніж у шкіру, щоразу руйнуючи «нормальність» сім’ї як інституції  в цілому. Лише донька Аня наважилася собі зізнатися, що не все нормально, що тато до неї руки простягає і мацає, що мама її б’є. Відбувається переломний момент, дитячі спогади намотуються на доросле життя Ані. Тепер ця сама «нормальність», як замовчана рана переливається на її чоловіка – вона переростає в домашнього маленького тирана, і злість зганяє на чоловіка, б’є його! Можливо, саме арт-терапія, чи виплеск всієї цієї історії дозволить дівчині прийняти себе такою як є, і дивитися вперед, в майбутнє, не згадуючи фантомні спогади? 

А ще Катерина Мінковська проживає справжній камінг-аут свого персонажа/персонажки-трансгендера, який розповідає як з чоловіка він стає жінкою, або не зовсім стає. Антоніна Венжинович взагалі за згодою свого прототипа-відомої блогерки відкриває її ім’я. Натомість, блогерка навіть знімає і транслює цей монолог в свій блог. Це вже якийсь театр в кубі. Костянтин Яременко ділиться з історією неуспішного актора….

Режисерка зізналася перед показом, що цей курс був дуже важким психологічно, адже доводилося пропускати через себе справжні історії, шукати точку відліку травми (що саме вплинуло на подальше життя персонажа), шукати причинно-наслідкові зв’язки, обрамляти ці історії в тексти, виливати на сцену, зберігати повагу до людей, які поділилися своїми травмами, переживаннями, по суті висповідалися. Крім того в кожному акторові шукати відповідні струни для цих ескізів до майбутньої вистави. І правильно хтось із глядачів зауважив – цей показ озвучив те, про що не говорять вголос. І треба бути справді несамовитими однодумцями, щоб творити такий театр.  

Зараз курс пішов далі і приступив до репетицій майбутньої вистави “ЗЕМЛЯНИ”. Тепер стоїть надважка задача – об’єднати все та народити повноцінну виставу. Тобто пошук відповідей на питання «Хто такі земляни?» продовжується і вже скоро його можна буде переглядати на постійній основі. 

***

Окрім цього, в лютому також відбувся випуск курсу “ACTOR BEGINNER” (викладач – Орест Пастух, актор театру «Золоті ворота»). Сьогодні Олександра Бадаламенті веде також курс “Креативна імпровізація” (стартував – 8 лютого). 

Отже, слідкуйте за новинами VALIS, записуйтесь на курси, чекайте на вистави.