Про небо…

Фото надане авторами вистави

Вистава Тамари Трунової “Під небом синім” не потребує аналізу. Бо це той, як кажуть, рідкісний випадок, коли під час перегляду в тебе рефреном звучить думка: “Ось за це я люблю театр!”. За цей синтез, про який абітурієнти театральних вишів піднесено говорять на вступних іспитах. За цю багатокомпонентість, де кожен гвинтик прикрутила рука справжнього майстра.  За те, що тобі не потрібно розбирати його на шматки, щоб зрозуміти, що там всередині і як він працює.

Ти наче підслуховуєш чужі (режисерські) думки, які в деяких моментах перетинаються з твоїми. Ну ось є такі історії, коли тебе з перших хвилин беруть за руку, знімають зайвий одяг, відбирають знання та непотрібний зараз глядацький досвід, залишаючи тобі тільки свіжість сприйняття.

І це не магія. Таке не відбувається випадково. Але що ціно, ти і не бачиш тієї колосальної роботи (праці), що передувала результату. Ти не оцінюєш виставу з точки зору витрачених емоцій, сил і таке інше. Ти просто стаєш частиною цього театрального пазлу, без якої картина була б не завершеною.

Фото надано авторами вистави

Але від лірики до фізики.

Вистава за п’єсою Девіда Елдріджа «Під небом синім» з’явилася в Київському академічному театрі оперети завдяки (в результаті) перемозі Тамари Трунової в театральному конкурсі від Британської ради в Україні «Taking the Stage».

На жаль, в нашій країні музичний театр почуває себе досить невпевнено. Окрім Влада Троїцького, який розриває тишу своїми новими операми (про «Коріолан” можна почитати тут) та театру «Мізантроп», що намагається «прищепити»  в нашій широті жанр такого собі мультидисциплінарного мюзіклу, та ще деяких поодиноких спроб незалежних колективів, ніхто не бажає розхитувати рудіментарні, як постановочні принципи так і стереотипи сприйняття тїєї ж самої оперети, опери чи мюзіклу в цілому.

Саме тому фарс у супроводі орекстру від автора шалених та ексцентричних «Дамочек в сторону севера», сюреалістичних «Румунів» (Як двоє румунів, польскою розмовляли»), сміливої версії «Бесприданницы» або інтимно-екстравагантної «Близости», на появу якого чекало дуже багато театралів-фахівців та любителів, став справжньою подією!

Фото надано авторами вистави

Це як почути голос улюбленого співака, якому багато років тому фоніатор заборонив навіть говорити. Саме так сприймається і «голос» Київської оперети, який виявився несподіванно молодим, сучасним, об’ємним, розумним і стильним. 

Про що ж сказав цей красивий барітон, чи може тенор, чи навіть сопрано з манким британським акцентом? Так, незважаючи на те, що історія немає географії, і ти з абсолютною легкістю, розумієш, шо вона могла трапитися з яким-небудь Петром Івановичем та Галиною Дмитрівною, після перегляду дийсно лишається легкий британський присмак. І справа не в батьківщині драматургічного матеріалу, а скоріш в кінематографічності постановки, яке формується завдяки монтажу сцен, крупним планам, дрібницям, які і без присутності оператора збільшуються в розмірі. Тамара Трунова – майстер об’ємних картинок, які при бажанні ти можеш роздивитися навіть на мікроскопічних деталях. (Чемодани, туфлі, ніж, бутилка, булка – в певні моменти режисер робить так, що ти різко звертаєш на них увагу). Підкувати блоху? Здається – не проблема. 

Фото надано авторами вистави

Одже, на сцені три пари, шестеро акторів, в центрі – кровать, позаду оркестр і сходинки майже в те саме небо, але зовсім не синє. Перед нами педагоги. Вчителі. Люди, які виховують дітей, натомість самі прогуляли всі головні предмети в житті: вміння слухати себе і своє серце, вміння бути собою, кохати, відчувати. Десь за стінами – вибухи. Але, як і в нашому сьогоденні, на них ніхто не звертає уваги – концентрація лише на своїй внутрішній війні. Парадокс – ці люди (герої) зосередженні на собі, але разом з тим не здатні себе почути. Їм постійно потрібна думка оточуючих. Такою допомогою стає хор, який виконує  у виставі різні ролі і задачі. Вони і загальна думка, і середовище, і альтер его. (в деяких реакціях, щоправда, альтер его окремих героїв «хору»  переходило в сольне «плавання»)

Це люди- маски (головні дійові особи), які давно ведуть подвійне життя. Але біль в тому, що діти, до яких вони кожного ранку приходять на урок, завжди це відчувають. Тож які знання вони, врешті решт, передають своїм учням? На що програмують майбутнє суспільство? 

Фото надано авторами вистави

«Під небом синім» – історія про те, що не треба зраджувати своїм мріям, своїм ідеалам, принципам. Історія про правду. Бо якби всі герої намагалися бути чесними, тих вибухів (за вікном, в домі, в душІ) було б набагато меньше, а небо – блакитнішим. Не синім.

А поки все і всі на межі. На межі удавання і штучності зі справжніми почуттями; істеричного сміху та драми; фізичного та внутрішнього. Я, як глядач, потрапляю в пастку – бо не можу стриматися від первинних реакцій, на які блискуче провокують режисер з акторами, захоплююсь запропоновним калейдоскопом жартів та мініатюр, оминаючи підводні, дуже конкретні жорсткі камені, які потім наче тягнуть на дно. 

І хоч в фіналі, герої все-таки бачать чисте небо, в мене, як в свідка подій, лишаються сумніви щодо їхнього (нашого) майбутнього. Адже не дивлячись на те, що останню пару об’єднало, дійсно, справжнє почуття, яке стало поштовхом для перестановки приоритетів в житті обох героїв, воно (кохання) настільке крихке і вистраждане, що здається не передбачає хеппі енду… 

Фото надано авторами вистави

Але в фіналі цього тексту, хочу сказати, що навіть під час оплисків авторам вистави, – режисеру Тамарі Труновій, надзвичайно талановитим акторам Ірині Ткаченко, яка вражає своєю самобутністю, органікою і відвертістю, (більше про актрису можна прочитати і побачити інтерв’ю тут), Дмитру Олейнику (який не перестає дивувати), Євгену Прудніку, Ксенії Прасоловій, Дмитру Вивчарюку, Асі Середі-Голдун (актори оперети стали для мене справжнім відкриттям), оркестру (який іноді теж виходив на передній план) та прекрасній музиці Богдана Решетілова, мене переповнювало відчуття щастя (в такі моменти важко уникнути пафосу, тому прошу «понять и простить») – бо це саме чисте небо, завдяки таким розумним і красивим виставам, я бачу над нашим театром. І мені дуже хочеться, щоб і інші українські актори і режисери повірили в себе і свої сили так само щиро, як ця творча команда, – щоб вони хоч на мить розправили крила і теж спробували піднятися від землі, аби відчути себе вільними. Такий досвід змінює і лишає все меньше шансів утопічним “пережиткам” минулого.

Фото надано авторами вистави