ПРИЄМНОЇ ПОДОРОЖІ, ВИ ПОТРАПИЛИ У ЛІС ІНЬ

Текст: Ана Море
Фото: Ольга Міклашевська

Сцена перетягнена різнокольоровими полотнами: від стелі до підлоги, від стелі до стін, фіолетовий, червоний, жовтий. З лівого балкону на полотно спускається волосся. З правого чується наростання електронної музики, діджейка в джинсах, майці та пір’ям у волоссі: «Приємної подорожі, ви потрапили у Ліс Інь».«Pleasureee…Pleasure…Pleasure from love». Задоволення,«pleasure», лише одна зі складових жіночого начала, в мандри яким нас запрошують режисерки Іра Нірша та Матільда Маріна.

«Ліс Інь / Forest of Yin» був створений «за півтора місяці в не найлегших умовах», коментує Марина. Але відмотаємо життєву стрічку трохи назад.

Іра Нірша — акторка з вищою академічною освітою, Матільда Маріна — мім за освітою.

«Навчаючись в університеті Карпенка-Карого на акторській кафедрі, і недовго працюючи в Молодому театрі, мені  увесь час здавалось, що зі мною щось не так, бо частиною цього процесу, цієї школи я ніколи себе не відчувала. Разом з тим, десь всередині була віра,що буває по-іншому. Імена, які цікавлять та практики, якими користуюся, були відкриті самостійно, але тоді це були лише книжки, якісь відео-фрагменти, не часті вистави, гастролі (я їздила дивитися до Харкова усі вистави Жолдака). А театр — це щось, що передається з рук в руки, потрібно мати вчителя, дивитися безпосередньо на його режисерський процес, на взаємодію з акторами, з матеріалом, з командою. Мені пощастило одразу після навчання потрапити до польського театру Nettheatre, де я познайомилася з Павлом Пассіні. Праця з Павлом кардинальним чином вплинула на моє ставлення до театру». — Розказує Іра про себе.

Й не тільки про себе:

«Театр — це школа, це пошук власного методу, спільної лексики і в результаті — індивідуальність колективу. Починаючи нашу працю, ми почали саме з тренажів, але команда була дуже незвичайна, бо разом з драматичними акторами ми займалися з артистами цирку, які звикли до зовсім іншого світу».

«Саме це мені здається в нашому дуеті найважливішим моментом — наша з Матільдою синергія. Матільда за освітою мім, вона відкрила для мене площину цирку, глибину пантоміми, першочергову, постійну працю з тілом, а я для неї — драматичний театр, працю з голосом, текстом. В нас постійно відбувається обмін досвідом, багато в чому наші уподобання збігаються, наприклад музика для нас — один з ключових моментів створення вистав і ми обидві надихаємося техно та електронною сценою, маємо багато спільних друзів-музикантів. Звідси і назва, яку запропонувала Матільда — «Техноцирк». «Гіпнотеатр» народився у мене напевно від  того, що моїм найулюбленішим  методом праці з акторами є певний «гіпнозис», коли я занурюю  акторів у стан безсвідомого, стан тотальної імпровізації».

Отже,«Ліс Інь» — перше дітище проекту «33 Hypnotheatre&Technocircus» — спільного проекту Іри Нірши та Матільди Маріни, який народився і здобув форму цієї зими. «Мрії і прагнення робити в Україні альтернативне театральне і циркове мистецтво в нас були досить давно» — кажуть режисерки.

Звісно, коли ви приходите на виставу, навряд чи перед тим дізнаєтеся увесь бекґраунд її створення. А над створенням «Лісу Інь» працювала сила-силенна людей. Та про це пізніше.

На програмці читаємо напис «contemporary circus», «physical theatre». А що ж бачать глядачі?

Анонс голосно кричить, що на сцені розгортатиметься справжня драма, глядачі відчують усі тонкощі жіночої сутності, проживуть цю мандрівку Задоволенням, Красою, Мінливістю, Страхом, Близкістю, Любов’ю та Інтуіцією (саме такими визначають основні стадії жіночого самопізнання режисерки). Чи доцільно говорити про закладений сенс пластичної та візуально-орієнтованої вистави як про його визначальну характеристику? Чи не краще було би анонсувати це як неймовірно видовищний перфоманс і залишити людям пошуки вкладеного? Спробуємо розібратися разом.

Прекрасні кольори, гра тіней-людських тіл та невиразні обличчя акробаток; неймовірно захопливий, завжди влучний відеоряд на круглому екрані та невпевненість, непереконливість рухів; наповненість образами та символами та рваність викладу — або дві сторони однієї вистави.

Головна персонажка — олениха. Усіх інших героїв по-різному втілюють три акробатки. Все, чим тримає увагу глядачів олениха, Аліна Скорик, — неймовірно довге (до середини стегон) волосся та чудова фігура. Невиразне обличчя, скажені час від часу очі та відчуття зайвої персонажки (головна персонажка зайва? гмгм) в постійно повторюваному розвитку сцен (кожна сцена починається однаково: олениха виходить на сцену, роззираючись навколо, акробати виходять з правого боку в новому образі). Що ж пішло не так чи може все якраз як треба, ми спитали, власне, у Аліни Скорик.

«Я була в захваті від ідеї дівчат про бажання створити виставу, де головний герой дівчина-олень. Не мала уявлення, як це буде, як це можливо, просто довірилася подорожі в жіночий ліс. Я певна, дівчата (режисерки — ред.) щиро шукали асоціації з кожною частиною вистави. Це перша вистава, де я говорю через розум, почуття лише тілом; для мене це чудовий фізичний досвід і я відкрила такий потенціал в своїх, здавалося б «не можу», в можливостях тіла. Я помітила, як актори драматичного театру ховаються за слово, а актори пластичного жанру за рух, і це не відкриття, а лиш межі, які варто стирати».

«Можливо так, я б хотіла, щоб ми разом встигали шукати асоціації жіночих проявів, плутаниць і страждань. І режисерки з любов’ю дарували простір, поле для пошуку свого прояву, але не в кожній частині нам вдалось так покупатися».

«Гадаю, що складно поєднуються самі міжподорожі від частини до частини, тобто, вони ще недошукані і недовідчуті, а це важливо, бо тоді історія рветься чи не проявляється».

«Для мене складно було існувати в подобі оленя усі 90 хв. і бути цікавою. В якийсь момент відчувала, що скоро коліна справді стануть тваринними. Ще мені було складно боротися з технічними моментами: те, що ти маєш роги, розраховуєш свої рухи, домовляєшся зі своєю шиєю і головою про терпіння».

«Для мене ця робота відбувалася і, відбувається оскільки, ми далі шукаємо, відпочинемо, відчуємо нове».

Усі троє, і виконавиця головної ролі, і обидві режисерки погоджуються з тим, що вистава лише зародилася і потребує доопрацювань. Тут прем’єра більше нагадує передпоказ; і хоч перша з прем’єр відбулася 26 квітня, а друга 27-го, хоч за словами режисерки Марини Матільди “було підвиправлено технічні баги”, все одно не технічні баги створюють відчуття незавершеності. Відчуття незавершеності створює конфлікт обгортки й наповнення, нерозуміння чому так гарно: і відеоряд, і світло, і музика, що часто ніби й є основним поводирем у виставі (не завжди, адже це DJ-сет і більша частина музика не авторська, тому трапляються випадки, коли текст зовсім вибивається з загальної канви: наприклад суїцидальний шматок, що кілька разів повторюється вже після ініціації і піку самопізнання персонажки (“I’m gonna make you cry I’m gonna make you bleed I’m gonna make you cut yourself in 2012”)) ніби кажуть глядачеві — дивись, як кайфово, але одночасно з тим за зовнішньо-гарним важко вхопити щось сутнісне. Так, звісно, можна занурюватися, відпускати відчуття і відчувати, але тоді геть не факт, що це буде саме те, що анонсували режисерки, а їхнього наповнення недостатньо для того, щоб бачитичути вкладене ними у цю постановку.

«У нас не було матеріалу, драматурга — ми вибрали тему, що найбільше хвилює нас тут і зараз, окреслили її межі і створили виставу, що складається з семи частин, які відображають внутрішній  жіночий світ» — пояснюють режисерки свій задум.

Команда, що працює над створенням вистави на маленькій сцені театру, вже передбачає сценографа, декоратора, костюмерів і тощотощотощо. Коли ж вистава — масштабне дійство, колектив — гігантський, звісно ж, важливо, щоб злиття ідей пройшло успішно. Режисерка Іра Нірша розказує про кожного члена команда зі щирою вдячністю: «Цей проект був би неможливий, якщо б не люди, які допомогли нам його втілити. Це наші друзі, талановиті митці, це та аудиторія, для якої ми хочемо створювати наше мистецтво — прогресивні, вільні та освічені люди».

«Також ми знайшли нових людей, що органічно стали частиною команди, наприклад Оля Костянецька, що навчається на дизайнера, і перший раз в житті створювала костюми для театральної вистави. Також частину костюмів робила Люба Малікова — її флюрні сяючі сукні та різоми вийшли просто нереальними. Маски для нас робили три прекрасні дівчини — дует Manicomio — Іра Зайцева та Катя Чорногуб та молода талановита дизайнерка Ліза Яриновська. Віджеїнг — один з найкращих віджеїв України — Олексій Тищенко (Tenpoint), світло — Женя Копйов, дуже тонка,чутлива саме в театральному сенсі людина, а за музику відповідала наша подруга Іра Новікова — талановита , сильна дівчина, яка для мене теж несподівано відкрилась з акторської сторони, сценографія — Маша Хомякова, з якою ми робили виставу «Сад Пісень» за творами Сковороди. Ще невід’ємною частиною «33» є Орнелла Остапенко — вона робить для нас увесь віжуал та дизайн”.

Синтез же роботи усіх цих людей не виглядав цілісним, скоріше не виглядав допрацьованим, можливо причиною цьому був короткий термін підготовки, можливо неповне взаєморозуміння та проникнення ідеєю, хоча більшість членів команди працювали на ентузіазмі, а на ентузіазмі, як відомо, над будь-чим не працюватимеш.

Вистава триває півтори години, але за ці півтори години кілька разів видається, що вже мав би бути кінець. Затягненість епізодів та повільний розвиток — ще одна характеристика пластичної вистави «Ліс Інь». Вибивається з цієї характеристики людина кулачки-копитця, Максим Бурлака. Адже цілком неочікувано серед усього надмірного пафосу, піднесеності та урочистості, яка не виглядає переконливою, з’являється, здавалося б найменш природний, проте у цьому разі навпаки найприродніший персонаж — одноріг. Одноріг з оголеним торсом в блискітках, в рожевих штанях лосинах та, власне рогом на снеп-бек кепці змушує посміхатися своєю безпосередністю та відкритістю.

Друга позитивна риса — кінцівка. Хоч тут знову лунає забавна англійська від діджейки Ірини Новікової, і хоч рухи акробаток в масках тваринок та оленихи, що вбрана в дійсно гігантську сукню нагадують дивну суміш японського сьоаґото (танцювально-драматичного кабукі, театру) та сучасних рейвів, усе разом змушує, перехопивши подих щиро співпереживати невідомому і непізнанному чи навпаки пізнанню та розумінню. Подібна різниця між сприйняттям викликана не тільки піком візуального (неонові костюми, розгортання сукні «під куполом»), а й тим, що маски на обличчях усіх, хто перебуває на сцені, ховають обличчя й вони перестають відволікати, викликати недовіру й вагання.

Вже з назви «Ліс Інь» зрозуміло, що передбачається занурення в жіноче, мало того — анонс ще й наголошує на подорожі відчуттями жінки. Що ж ми бачимо на сцені? Усі етапи самоусвідомлення, увесь шлях до розуміння себе сповнений сексуальності. Головна персонажка, олениха, звісно ж мусить бути одягнена в боді з оголеним плечиком впродовж усієї вистави (крім гігантської сукні “під куполом”), звісно ж завжди має рухатися звабливо вигинаючись. Усі акробатки (Анастасія Пархоменко, Олена Харченко, Олена Долинська), звісно ж мусять втілювати різні образи однаково сексуально, виконувати усі трюки, заграючи з публікою.

«Для мене, близька асоціація жіночих мандрів — мандрів в ліс, красивий, небезпечний, дикий, спокусливий… » — коментує олениха, Аліна Скорик. — «Він різний. Й для мене картинка лише починає складатися. Я не можу побачити всього, я не можу охопити всіх вражень від відео, музики, фарб, картин й того, що створюємо ми з актрисами, і складно сказати про сексуальність і гендерну стереотипність образів і мовлення цієї вистави. Я спершу переймалась, що все довкола картинок і такої зовнішньої краси  виходить на перший план, але це лише початок, бо те, що ми шукали в репетиціях і те, що проросте з часом, думаю, значно поглибить виставу й додасть філософії, і тонкощів, легкості. Гадаю, стереотипність не шкодить цій роботі, дивлячись в чому саме, у випуклості жесту — можливо, у шляху до нього — ні».

Вистава чи то б пак шоу «Ліс Інь» нагадало шкільні постановки, коли так хочеться показати як багато ти знаєш і розумієш, але виглядає усе все одно по-дитячому. Щоправда це стосується скоріше загального сприйняття, адже окремі сторони якраз на достатньо хорошому рівні (наприклад, візуальна складова).

Можливо причиною розчарувань стають голосні та пафосні відгуки про свій проект, анонси, сповнені піднесеності, що налаштовує на зовсім протилежне від того, що бачиш на сцені. Хоча цього разу, на відміну від помпезного «цирк-опера» у визначенні жанру вистави «BABYLON» від Nova Opera, де акробати були однією з рівноправних складових в ланцюжку з драматичним театром, пластичним театром, оперою, рок-концертом, «contemporary circus» та «technocircus» як характеристики «Лісу Інь» дійсно мали місце, а не слугували лише перцептивними гачками для приваблення аудиторії. І так, «Ліс Інь» дійсно абсолютно сучасний, по-своєму новаторський та стильний.

«Сприйняття дуже різні. Консервативна публіка точно нічого не зрозуміла і була не готова. Декому вдалося помандрувати і відчути дещо з того,що вкладалося у сенси» — каже Матільда Маріна. Не знаю як там консервативність, але вистава однозначно потребує ще силу-силенну роботи. А як її подавати — най вже автори та авторки вирішують. Наша справа — показати як усе виглядає не зсередини. Тож, приємної подорожі, най вам у лісі хоч іноді зустрічаються однороги.