ПреКрасне через смерть

Література!

Суперечка Сократа і Гіппія, записана в діалозі «Гіппій Більший» Платоном задовго до початку нашої ери, визнає прекрасним те, що пізнається в порівнянні: проста дівчина звісно ж поступається красою богині, а мавпа поступається красою дівчині. Будь-яка річ прекрасна лише у відповідності до іншої речі, тобто прекрасне пов’язане зі смаком. Прекрасне те, що відповідає своєму призначенню. І головне: корисне, придатне, і здатне творити благо є прекрасним. Сократ визнає, що прекрасне – це важко. Гіппій самовпевнений софіст, який звик заробляти гроші міфами, поступається філософу Сократу у визначенні неоднозначної категорії Прекрасного. Це не якась стала норма, це мінливе поняття, що залежить від багатьох факторів.

Категорія Прекрасного здатна змінюватися, нова естетика знову і знову порушує норми прекрасного. Пушкін у XIX столітті вже по-іншому дивиться на філософське поняття прекрасного. Його «Розмова книготоргівця з поетом» ведеться навколо натхнення і грошей, і закінчується на користь другого. І хоч поет визнає свободу – прекрасним, він все одно залежить від грошей. Філософія торгівця передує філософії поета:

«Наш век – торгаш; в сей век железный

Без денег и свободы нет.

Сто слава? – Яркая заплата

На ветхом рубище певца.

Нам нужно злата, злата, злата:

Копите злато до конца!»

І знаменитий висновок:

«Не продается вдохновенье,

Но можно рукопись продать» — звучить як аксіома. Прекрасне вже не романтичний ідеал чи ідея, а всього на всього грошовий еквівалент щастя. Опущена до низького споживацького простору категорія змінює свою домінанту. Хоча Гіппій також визнавав золото прекрасним, він не поклонявся йому як  божеству.

Стосовно використаних у виставі сценаріїв до фантастичного фільму «Сталкер», знятого у 1979 році Андрієм Тарковським за романом братів Стругацьких «Пікнік на обочині» (1972 р.), не виникає взагалі ніяких сумнівів. Тема зони, яка утворилася на Землі і де відбуваються невідомі речі непідвласні законам фізики і тема сталкера – провідника у зону відчуження актуальна сьогодні як ніколи. Шукати відповіді на запитання: хто створив зону? інопланетяни чи люди? сьогодні вже не зовсім цікаво, цікавіше розібратися про її можливості і вплив. Знову питання грошей чи натхнення виникає перед головним героєм – сталкером Редріком Шухартом. Його ціль – знайти артефакт «Золотий шар», який може виконати будь-яке бажання. Це призводить його до смерті, перед обличчям якої він навіть не може згадати своє найбільше бажання.

Тарковський у фільмі позбавляє героїв імен, залишає їм лише прізвиська – Сталкер, Професор і Письменник, і веде їх до потаємної кімнати, де виконуються усі бажання. Хоча ніхто з них так і не забажав жодного бажання, всі вони повернулися із Зони живими. Кінорежисера не стільки хвилювала фантастика, скільки філософський підтекст і постапокаліптична парадигма. Пошук себе як пошук кімнати – шлях кожного з героїв. Найголовніша задача – зберегти віру в людей. І саме цей іспит не витримує Сталкер: повернувшись додому, він повністю зневірюється в людстві. Тарковський про фільм казав: «Що стосується ідеї «Сталкера», то її не можна вербально сформулювати. <…> це трагедія людини, яка хоче вірити, хоче заставити себе і інших у щось вірити. Для цього він ходить в Зону. <…> В наскрізь прагматичному світі він хоче заставити когось у щось повіріти, але у нього нічого не виходить. Він нікому не потрібний, і це місце – Зона – теж нікому не потрібно. Тобто фільм про перемогу матеріализму…»

Театр! Сучасна авторська історія Театру на Печерську!

Проект «ПреКрасне» Театру на Печерську готувався півроку. Ідея інтерактивної вистави виникла у двох акторів театру Віктора Марвіна та Дениса Мартинова, які і стали виконавцями ролей. Бажання поєднати не просто різні літературні жанри, а й різні епохи призвело до спільного знаменника твори Платона, О. Пушкіна та синтез чотирьох варіантів сценарію братів Стругацких до фільму «Сталкер».  Окрім того Д. Мартинов є автором музики та текстів пісень (актор є солістом гурту Du.блиN), а В. Марвін – автором зйомки та промоматеріалів. До такого самодостатнього дуету приєднуються ще й художник Дмитро Костюминський, відео-художники TENPOINT: Максим Побережський та Олексій Тищенко, авторство костюмів належить Лілії Луценко.

Вистава урізноманітнена літературою, музикою, відео якнайкраще вписується у канони постдраматичного театру. Першоджерело тут є лише точкою відштовхування, на якій розгортається площина роздумів авторів вистави. Про що ж говорять, співають і відео-транслюють молоді юнаки? Все дуже просто. Діалог стосується однієї з найцікавіших філософських домінант – категорії Прекрасного. Двоє чоловіків – популярний Письменник і Філософ – зустрічаються в потязі, що стає символом дороги життя. І поки вони досягають кінцевого пункту призначення, вони обговорюють непередбачувану категорію ПреКрасного.

В цій виставі, долаючи вокзал, купе потягу, проходячи шлях ток-шоу, власних перемог і поразок, герої досягають кімнати, де мали б отримати відповіді на запитання, що таке прекрасне. Але як від самого початку, так і в фіналі, вони визнають, що все прекрасне народжується через біль, втрати, і роботу душі, через самозаглиблення і самокопання. Мистецтво – прекрасне, музика – прекрасна, живопис – прекрасний, поезія – прекрасна, але народження будь-чого прекрасного утворює в людині нову рану, новий вакуум. Як тут не згадати ахматівський рядок: «Когда б вы знали, из какого ссора ростут стихи не ведая стыда». З кожним новим твором, новим проривом в середині письменника щось відмирає, і це щось ніколи не виникне знову. Може народитися щось нове, що компенсує, але старе вже ніколи не повернеться. Щось мертве залишається в середині після народження чогось прекрасного. І недарма герої постійно згадують про бика, в середині якого люди кричать від болі і вмирають у страшних муках, а назовні слухачі чують прекрасну музику. Все прекрасне – складно, важко, боляче. Все прекрасне народжується в муках.

Вистава розпочинається із розмов Письменника і Професора зі «Сталкера», трохи понижається градус у пушкінській частині, над якою акторам ще варто попрацювати. Платон перетворюється у ток-шоу «Діалоги», найдинамічнішу і найпродуманішу частину вистави, яка зриває оплески актуальністю звучання. Модний письменник (Д. Мартинов) – самовпевнений торгівець міфами, швидко потрапляє в тупік від напору розумного ведучого Сократа. Навіть введена реклама нагадує про прекрасну музику, яку ми чуємо із славнозвісного бика.

Новий тип комунікації із глядачем, який заповнює останнім часом київські театри малого формату, це братське спілкування. Так і тут вистава починається з дружнього прохання вимкнути мобільні телефони. А через декілька хвилин в одного з героїв дзвонить телефон. Глядач не зовсім розуміє: вони вже грають чи просто спілкуються. І протягом вистави час від часу виникають звертання у зал, які переривають ілюзію гри. Глядач від степені задіяності відчуває активну причетність до пошуку істини. Кожен намагається відповісти на запитання, що таке прекрасне.

Щирість і непідкупність акторів дозволяє повірити в їхню стовідсоткову заглибленість у питання і пошук прекрасного. Кожен з них зайнятий цим пошуком повністю, з головою. Надскладні тексти звучать настільки природно з вуст молодих хлопців, ніби народжуються прямо тут і зараз. Лише пушкінська патетика трохи вибивається з щирого потоку. Наприкінці вистави їхня бездоганна програма ніби зависає як зламаний комп’ютер, вони починають плутати ролі, хто з них насправді Письменник, а хто – Професор. Постає ще одне актуальне запитання: як віднайти своє призначення і створити прекрасне?

Музика!

Флейта Д. Мартинова від початку вистави вводить в атмосферу загадковості. Вокал Мартинова під синтезатор і гітару різко вривається в дію, і майже ривком вкидає в концертний стан. Пісні виконані актором нагадують музику гурту «Du.блиN», солістом якої він є. В колективі, окрім Мартинова, на соло-гітарі грає Денис Драчевський – актор театру «Колесо», на бас-гітарі Віталій Клюско – фізик за освітою, на барабанах – В’ячеслав Хостікоєв. Не дивлячись на те, що у виставі гурт не представлений цілком, у музичні композиції проникають настрої характерні для гурту у стилі легкого поп-року. Та й пісня «Мертвец», щоправда виконана більш жорстоко і трагічно, раніше помічена в репертуарі хлопців.

Сценографія!

Художник Дмитро Костюминський, відео-художники TENPOINT: Максим Побережський та Олексій Тищенко вже вдруге працюють із театром на Печерську. Створений простір виглядає як друга візуальна серія вистави «Страсті за Ідіотом» за Ф. Достоєвським. Тільки тепер жіночий дует замінюється чоловічим, а розмова двох душ, на яку тільки натякали жінки, переростає в «безсмертні діалоги смертних чоловіків». Кімната із прозорих пластин (на які і транслюється відео) – кімната, де збуваються всі бажання у «Сталкері», водночас це вокзал, де пушкінський Поет продає рукопис, і вагон потягу, де зустрічаються тарковські Письменник і Професор, а також студія ток-шоу «Діалоги», де ведучий Сократ і гість модний письменник Гіппій ведуть свої розмови. Всі локації виникають із проекторів. Ілюзія присутності місця не потребує уречевлення. Маленький простір розширюється фантомними зображеннями. Під час виконання пісень на екранах транслюється справжні відео-кліпи. Галерея класиків живопису – від Рафаеля до Далі і Пікассо, що виринає з відео-проекції, естетично переносить в різні епохи і знову нагадує про прекрасне, що народжується в муках творчості.

Та й фінальний перехід із кімнати бажань у вічність відбувається виходом за межі кімнати у відчинені двері, де палає відео-вогонь. Письменник прямує в свій останній шлях і, згораючи в попіл, отримує прекрасне.

Прекрасне!

Свіжий, живий і змінний погляд на вічне ПреКрасне залишає враження незавершеності і плинності. Варто йти на цю виставу ще і ще, щоб кожного разу пізнавати щось нове, прекрасне, що здається ніколи не оформиться в мертву форму, воно в процесі, в прекрасному пошуку реальності. Молоді актори, поєднуючи різні жанри, різних авторів, різні види мистецтва в одну виставу, передають багатошаровість сьогоднішнього існування. Вони вловлюють еклектику сучасного світу, і намагаються в потоці інформативного простору, кліпового мислення, різноманітності отримати своє справжнє, прекрасне, вистраждане муками і самозаглибленням. Що ж, треба визнати, їм це вдається. І це прекрасно!

Фото надані театром