Основний інстинкт

Вистава «Коханець» у Малому театрі за однойменною п’єсою Гарольда Пінтера виросла зі сценічного ескізу Нати Бударіної, який був представлений в рамках проекту Taking The Stage 2018 та увійшов до трійки переможців.

Те, що п’єса написана не просто драматургом, а й віртуозним сценаристом (та й взагалі спочатку вважалася суто телевізійною) вплинуло також на її сценічне рішення: вистава стала лаконічною стильною «розкадровкою» історії про подружжя. Чоловік щодня їздить на роботу, залишаючи дружину наодинці з коханцем та цікавлячись вечорами, як вона провела з ним день. Буденно, спокійно, ніби так живе більшість населення.

Сара (Слава Красовська) — висока струнка довговолоса брюнетка, Річард (Юрій Кулініч) — її чоловік — нижче за неї, теж брюнет, з густою шевелюрою та охайною борідкою, — на перший погляд абсолютно невідповідна їй партія, але ця несхожість швидко перестає впадати в очі. Обидва в чорному: вона в купальнику з довгим рукавом, колготах та спідниці на запах, він — в штанах та стильній, щільно застебнутій, сорочці.

Багато чорного, втім, не тільки в одязі героїв — воно навколо. У п’єсах Пінтера взагалі багато мороку: будь то «Сторож», «День народження», власне «Коханець» та решта. Сутінки згущуються навіть серед побутового лиску. У діалогах — напруженість. Та дуже багато «густих» пауз.

Проте, не зважаючи на «німі» довготи, в’язкість часу (в тексті й в виставі), напівтемряву, що розповзлася по сценічному майданчику, діалоги залишилися карбованими й ритмічними. Ритмічність — чітко вивірене чергування діалогів і пауз (все це зазначено автором) — особлива властивість п’єси Пінтера. І хоча українською, внаслідок її мелодійності, складно передати рельєфність пінтеровського тексту, Ната Бударіна зуміла вибудувати звукову партитуру вистави таким чином, що й український текст «залунав». Режисерка «розбавила» діалоги ритмічними партіями, що складаються, як із семплів, з фрагментів повсякденних реплік, побутових звуків та дихання, додала до них композицію «Endalaus II» ісландського композитора Олафура Арнальдса, та отримала у підсумку — нібито римейк пінтеровського «Коханця» — свій власний «трек».

Продовженням цього ритмічного малюнка були й мізансцени, які майже не мали власного змістовного значення, але стали функціонально досконалими схемами розташування виконавців, що перетворило виставу на дуже стильний графічний об’єкт.

Втім, стильним «Коханець» став і суто візуально. Абсолютний мінімалізм в сценографії (Ілля Бударін): «чорний кабінет», білі стіл та стілець, задник у вигляді білої стіни, з відтвореною на неї фактурою зім’ятого ліжка, в якому тоне годинник — символ поточного часу (щось на кшталт «м’якого годинника» Далі). Час для Пінтера — важлива складова: в’язкий, нескінченний, — «беккетівський». Пінтер взагалі у своїй творчості має чимало спільного з вище згаданим (Беккетом тобто): від ставлення до часу, який тягнеться в обох нестерпно довго, до статичності дії, стриманих діалогів та відсутності, як такої, фабули.

Чимало, у Пінтера, схожого із Кафкою й Мрожеком, проте в його п’єсах абсурд, імовірніше, спосіб, ніж жанр: в його історіях, здається, більше реального. Створені ним дивакуваті герої, які знаходяться між собою в суперечливих, абсурдних стосунках, коли поміщаються в абсолютно побутові умови, вже не здаються якимись прибульцями, та й відносини між ними стають цілком прийнятними, не зважаючи на всю абсурдність розмов. Втім, і актори виправдовують геть позбавлені причинно-наслідкових зв’язків діалоги драматурга, оживляючи абстрактні образи героїв та перетворюючи їх на живі, цілком конкретні, характери.

«Сара. Втомився?

Річард. Трошки.

С. Сильний рух?

Р. Ні. Рух був нормальним.

С. Мені здається, ти трошки запізнився.

Річард. На мосту була невелика пробка…»,

— досить буденно, та ніякого абсурду, чи не так? Проте через пару-трійку реплік та декілька пауз з’являється, нарешті, то «непобутове» пінтеровське, що аніяк не вкладається в повсякденну реальність. Річард раптом зізнається дружині, що навідується до повії, вона — що інколи говорить про нього зі своїм коханцем. Чоловік кличе її Сарою, вона — взагалі майже не звертається до нього, проте коли це трапляється, він, чомусь, то Річард, то Макс. Та й вона раптом, у якийсь момент, стає чи то Долорес, чи то Мері. Як за ривком тумблера ці двоє з подружжя раптом перетворюються на завзятих коханців, потім назад. Лише пара деталей поділяють ці два «агрегатних стани» — зелений джемпер Річарда-Макса та лаковані туфлі Сари.

Фактично ця пара, під масками маніяка та розкішної шльондри, розігрує свої сексуальні фантазії. Або бачить їх уві сні. Недарма жанр вистави зазначений як чорно-білі сни. Адже уві сні немає меж, немає заборон, врешті решт, немає поняття абсурдного взагалі. Все, що там відбувається, є реальністю. Інше питання — де закінчується той сон? Або то завжди була лише реальність?..

Діалоги зі сну і дійсності щільно перетинаються, межа між уявним і справжнім давно стерта, темрява поглинула, здається, все, навіть той захід, яким нещодавно милувалося подружжя, і тепер ці двоє самі не знають, хто вони один одному, та в якому знаходяться «вимірі». Але це не кінець.