«Німеччина-сендвіч». Піски чужої батьківщини.

Насправді все виглядало інакше. Як саме інакше? Захід сонця в середмісті типового німецького міста. Нехай буде Бонн, але можна підставити ваше улюблене, окрім Берліну. Захід сонця на пагорбі, з нього видніються невеличкі будинки, а за ними – поля. Нехай будуть неозорі, але в кожного/кожної, звісно, будуть власні поля – весняні, осінні, волошкові чи житні,  різного кольору і обрисів.  Власне, так виглядає затишне життя. Про це і дещо зовсім інше, не сумісне із цим поняттям – вистава «Сендвіч по-німецьки» режисерки Світлани Фурер.

Візуальна історія, яка не про біографії сучасних німців, а зовсім про інше розповідає з екрану проектора (художник вистави – Барбара Шор, відеопроекція – Барбара  Шроер) – піщані пейзажі країн, країв, часів, які всім героям довелось залишити, щоб опинитися у Німеччині, про яку вони мріяли і яка вже стала зовсім не тією країною з ідеальних уявлень та туристичних довідників. 

«Німеччина стала якоюсь іншою…» (с)

• Вам не здається, що Німеччина стала якоюсь іншою? – запитає одна фрау в іншої в першому фрагменті вистави. Це питання залишиться впродовж всіх інших оповідань – наскрізною стрічкою. І під час перегляду ютуб-каналу про макіяж, і в історіях про біженців і мігрантів. Три акторки, що залишатимуться з нами впродовж всієї подорожі умовною Німеччиною – з її неозорими полями, затишними вуличками, хімічним лимонним молоком і таким відчуттям дому, яке хтось із героїв все-таки віднайшов тут, а хтось – ні.
• Вам не здається, що наш світ став трохи інакшим? – зможемо запитати в себе після цих історій.

Справді, скільки раз нам доводилося фарбуватися – в буквальному сенсі – і виглядати «доречно», щоб не здаватися мігранткою, переселенкою, іншою… Наскільки ми щирі, коли домальовуємо на собі ідеальний образ себе пензликами за 15 євро набір? Всі не співпадаємо зі своїм інстаграм-образом. І хочемо бути трошки досконалішими. Чи є в цьому щось несправжнє?

У піщаній бурі спогадів так чи інакше ми виглядаємо природними. Пісок з відео, здається сиплеться на кордони. Пісок насправді і прикриває, і викриває піраміди нерівності між людьми однієї країни.

Скільки відтінків у попелу спогадів? 

Скільки потрібно змінити країн, квартир, робіт, щоб остаточно визначитися, де ти залишишся?

З поверненням на батьківщину та сама історія, що і з пошуками оазису в тій пустелі, яка дивитися на нас з відеопроекції – ніколи не знатимеш, який справжній, а який – лише ввижається.  

Вимушено залишити свою батьківщину, тікаючи від війни, вимушено жити в іншій, не знати мови, якою порозумітися, молитися своїм богам, аби вони забрали тебе,  зрештою – знайти роботу і примарне, як і піски батьківщини, визнання в невеликому німецькому містечку з 17 тисячами мешканців. Виявляється, це і було життям.

У призахідному сонці всі кути старого світу, де можна було  «жити тут і ніколи не виїжджати» виглядають м’якішими. Родичі поруч, місто знайоме, світ впорядкований «вчитель, лікар, пастор» – усі твої знайомі. Не треба нікого нового. «Щоправда, був один голландець, його всі так звали, мовляв, він не місцевий, але він вже довго тут жив, тому всі звикли». А от що робити з тими мігрантами, що нібито й наші, але з іншою культурою і спогадами?

«Звісно, дитиною бачиш лише те, що можеш зрозуміти» (с)

Коли в дитинстві  приїжджаєш у інше місто ти країну, те, що було раніше схоже на сон чи гру. Тому знову візерунки з піску виринають у проекції. Але насправді це і не гра, а скоріше видобування з засипаної піском батьківщини тих спогадів про фруктові і сусідських дітей, які тепер схожі на кольорові фотокарточки. «Чим цікавиться сучасне мистецтво? В тій дірі, в якій воно опинилось, сучасне мистецтво цікавиться виключно чорно-білими карточками», – писав колись Жадан, і так само у в «Сендвічі по-німецьки» зі спогадів жінок-чоловіків-дітей залишаються фотокарточки їхніх вражень від країни – кольорові чи чорно-білі, в залежності від персональної оптики. 

Що лишається глядачам? Двовимірний прекрасний світ з піщаних зображень і музики (музику для вистави створив Йорг  Рітценхоф) , в кому кожен може побачити свою власну батьківщину. 

Мабуть, це деформація нашого світогляду – сприймати або не сприймати чужий біль з книжкових ілюстрацій та свідчень. Насправді світ багатобарвніший, але, нажаль, не виходить, навіть завдяки проникливій музиці , створеній для цієї вистави, це відчути.

«Звісно, раніше усе було пов’язано: вчитель, пастир, міліціонер. Усе було одним цілим» (с)

Минуле здається затишним, доки не візьмешся його розбирати на деталі, чи то піщинки. Повоєнні роки, що зберігаються в пам’яті найстарших оповідачок, історії про пісні зі старих платівок, що лунали на сходах «сталі нок». Навіщо пригадувати старі пісні? Можливо, для того, щоб ніколи знову сумні історії не повторювалися, а тільки лише мелодій. 

Але чомусь у це все – війну, відбудову, втрати, віднайдення, аховані щоденники,  важко повірити тут-і-зараз, дивлячись майже документальний і стовідсотково німецько-точний «Сендвіч…» у Києві. Можливо, надто художнє оформлення відлуння чужої війни? Красива і витончена в усіх сенсах вистава, але залишається таке відчуття, як-от в згадуваному однією з оповідачок щоденнику її батька, де було вирізано декілька сторінок манікюрними ножицями. І вона ніколи не питала, що там було, у ті дні, і чому вони вирізані. А потім батько помер, і спитати було ні в кого. Так і з виставою – і спитати ні в кого. Можливо, це осад наших власних пісків, яки засипають вже шостий рік пам’ять про прекрасне і буденне, нагадуючи «в кожного своя війна». 

Все одно варто дивитися, cлухати й відчувати чужі історії, щоб не стати остаточно байдужим до призахідного сонця, яке освітлю кожну нашу маленьку батьківщини, з якого боку річки чи кордону вона б не знаходилась. 

Виставу створили:

Актриси          Ярослава Горобей, Альона Кюн, Віка Левовська

Режисер          Свілана Фурер

Художник        Барбара Шор

Хореографія   Ілона Пушту
Костюм            Мара Шенборн
Музика            Йорг  Рітценхоф
Відео                Барбара  Шроер