“НІКОЛИ НЕ ТРЕБА ГОВОРИТИ ПРАВДУ” або “вистава-цибуля”

Текст: Ана Море

“Тома на фермі” Павла Ар`є вже встиг побачити і Львів, і Київ. Ввійшла п’єса канадського режисера і сценариста Мішеля Марка Бушара на українські сцени наприкінці зими 2017. Київський “Мистецький арсенал”, Львівський театр імені Лесі Українки вже приймали у себе “Дикий театр” з постановкою Павла в перекладі Ростислава Нємцева, в квітні прийшов час і столичної Малої Опери.

Історія “Тома на фермі” — це історія втрат та брехні, історія дурості та невігластва, історія тваринної справжності та справжньої тваринності. Том, що втратив коханого. Франсіс, що втратив глузд (насправді ні). Мати Агата, що втратила сина. Сара, що, насправді, і не мала себе, а отже нічого і не втратила.

Три різні акторські склади, одна історія. Та чи одна?

Кажуть, що знаною п’єса “Том на фермі” стала завдяки однойменному кіновтіленню Ксав`є Долана, що отримав нагороду ФІПРЕССІ (Міжнародної федерації кінопреси) на Венеційському кінофестивалі у 2013 році. Що було основною метою молодого канадського режисера? Сам Долан казав, що хотів показати у фільмі суспільні стереотипи і відмінності між жителями великих міст і маленьких сіл у сприйнятті світу.

Для чого п’єса українському глядачеві?

Засновниця “Дикого театру”, Ярослава Кравченко розказує “Громадському радіо”, що це історія  про соціальні стереотипи. “Крім того, вона торкається теми гомосексуальних стосунків. Тут родина виступає, як маленький приклад країни, бо часто ми звертаємо увагу на те, що скажуть сусіди. Часто робимо не так, як хочемо, а як нам диктує соціум. Тому, це маленька модель українського суспільства” — каже Ярослава.

Додавши українськості основному посилу, його забарвлення не змінилося. Обидва втілення мають на меті поставити глядача перед дзеркалом, — ніби показати збоку, як виглядає це сліпе, і часто навіть несвідоме, слідування стереотипам.
Та чи є ця історія однаковоою історією? Чи варто бути побаченим на сцені те, що міг/могла бачити на екрані? Чи варто дивитися і слухати, якщо знаєш сюжет? Чи…

“Ви знаєте, вона настільки багатошарова. Це як вистава-цибуля — в неї кожного разу виникають якісь нові речі. Немає варіацій Тома, тому що це завжди по-іншому”. — Роб Фельдман, Том, після вистави в Малій опері.

Цього разу саме він втілює одного з головних персонажів. І, навіть не зважаючи на те, що саме ім’я цього персонажа винесене в назву, він не є найнайголовнішим. Франсіс, якого цього разу грає Андрій Сидоренко, та незмінна (незамінна?) Тетяна Фролова, Агата, є абсолютно рівнозначними за своєю важливістю саме в цій історії.

Якщо у фільмі основний акцент, камеру об`єктива звернено на лавсторі, взаємини, переживання, внутрішні та зовнішні конфлікти Франсіса та Тома, то ця постановка виносить на передній план ще й драму матері, яка “змушена чекати на смерть з найгіршим з трьох чоловіків, які дало їй життя, з власним сином”.

Агата Тетяни Фролової — єдина персонажка, яка ні на секунду не випадає з історії. Чи це пов’язано з тим, що саме вона грає від вистави до вистави і має сумарно більше досвіду роботи саме з цим образом, чи це повне занурення, знає тільки вона. Агата не перестає бути Агатою навіть коли сидить серед глядачів (кілька рядів стільців з обидвох боків прямо на сцені). Що ж до інших персонажів, час від часу вони захоплюють аудиторію, затягують в історію, але так само час від часу відпускають.

“Тут все справжнє: є собака, яка гавкає; є священник, якого слухають” — каже Том Сарі (Оксані Борбат), що приїхала з міста. Так само і тут, у виставі, все справжнє, будучи грою. За це можна подякувати Павлу Ар`є, що шукав свої режисерські рішення разом з автором Мішелем Марком Бушаром. Озвучування Томом власних дій, думок, вчинків; ілюстрація народження теляти двома головними героями; відсторонений погляд матері, що після омивання сина (напівоголеного чоловіка з величезною картонною головою лося), механічно потирає вологою губкою власний живіт; освітлення за рахунок ліхтариків в руках актора — всі ці маленькі моментики додають особливого, не перенасичують штучністю, а навпаки домальовують справжність.

Музика, танці та мова.

Вся музика у виставі — оригінальна. Написана спеціально для українського “Тома на фермі” Оленою Ребрик (найкрутіше в цьому, мабуть те, що її можна послухати і після вистави — soundcloud.com/lena-rebrik). Основний засіб драматизації, створення настрою тут — клавішні та жіночий вокал. Трохи незрозуміло і ріжуче звучали музичні переходи цього разу (може й завжди). Музичне тло не затихало непомітно, а обрубувалося, як тільки було потрібно, що ніби вибивало з настрою чи то б пак навпаки занурювало головою в корито (як Франсіс Тома).

Танці. Неочікувано гарно рухався селянин Франсіс. І неочікувано не тому, що селянин,- відвідував же школу танців як не як. Неочікувано для актора Андрія Сидоренка, котрий поза румбою та самбою дійсно справляв враження кремезного чолов`яги з жорсткими повадками.

Мова. Англійська Роба не могла не радувати (гарною вимовою) так само, як і гарно втілений потрібний акцент не носія мови у персонажки Оксани Борбат.

Щодо української, хтозна чи то старання та промахи перекладача чи то вже власне актори, але враження досить дуальне. Поруч з правильно наголошеними “вІршами”, фемінітивом “продавчиня” та прекрасним “дупонька” втрапляли в вуха і жіночий рід “болі”, російськість “по його кроках”, “обнімає”, “в час”, “заставили”.

Особливу атмосферу, звісно, створювала зала.
Приміщення Малої Опери дало надію на тепло, але з самого початку стало зрозуміло, що шум, якого воно потребує, перекриває усі голоси.
Але і без того шуму, акустика не давала навіть на першому ряду добре і легко чути неголосну мову, а особливо, коли актори рухаються чи говорять, повернувшись спиною до зали.

Не могла не повеселити і не запам’ятатися й музика з сусіднього приміщення, котра додавала свого антуражу.
“Немає більшої тиші, ніж тиша перед мікрофоном” лунає зі сцени і замість мурашок та тиші на фоні грюкотить (ледь-ледь) дискотека. Хтозна, може саме ці додаткові звуки і вибивали з-під уяви історію. А може й ні.
“Правда, музика заважала. Те, що грало у сусідів. Але це можна використати як запропоновані обставини. Ну, і нам пощастило, бо могла грати якась попса, а там грало щось типу техно чи електро”. — каже Андрій Сидоренко.

Одні новинні ресурси акцентують на ЛГБТ-тематичності цієї вистави, одні рецензенти на “дикості”. Хтось бачить тут історію кохання, хтось трагедію матері. Так, особливого зв’язку між хлопцями не відчувалося настільки, як зв’язку між Томом та Агатою (мамою), але кожен бачить різне. Так, тут вистачає жорстких висловлювань, нецензурщини та провокацій, але саме вистачає, тобто достатньо, а не перебільшено. І, так, хлопці не тільки говорять про свої взаємини, а й демонструють це. Але, пам’ятаєте, вистава багатошарова?

“Як ви напевне чули, є три склади і вони грають по-різному. В цьому просторі ми з Андрієм граємо вперше, тому навіть якби ми хотіли щось повторити, це було б неможливо”. — коментує Роб Фельдман після вистави в Малій Опері.

Варто відзначити ще одну позитивну рису: трагічна й важка історія не трагічна й важка. Абсолютно проста, легка і не перевантажена п’єса “Том на фермі” у втіленні “Дикого театру”. Посміхатися від милості, сміятися з жартів, добрих і не дуже, а не лише думатипереживатишокуватися. Це ж бо як життя, навіть в найскладніші моменти можна посміхнутися сонцю чи будь-чому.

“Реакція залу сьогодні дуже класна, мені сподобалась. Сміялися, як на мене, на нашому складі найбільше з усіх показів. Це дуже позитивно, тому що мені здається, що ми вже більш-менш обкатали цю виставу. Вона потрохи стає такою, якою мала б виглядати, тому що перші покази були трохи сиренькі, а сьогодні і глядач не підкачав. Дуже класно реагували на все”. — Андрій Сидоренко, Франсіс.

“Ви знаєте, вона (вистава – ред.) настільки багатошарова, це ніби вистава-цибуля — кожного разу виникають якісь нові речі. Але вони виникають, я думаю, найбільше за рахунок глядачів, коли є взаємозв`язок. І це дійсно спілкування. Кожен зал, він інший” — Роб Фельдман, Том.

“Ніколи не треба говорити правду” — слова, що наскрізно пронизують усю виставу. Та правду треба бачити. І в “Дикому театрі” це можливо.