Мюзикл Барон Мюнхгаузен

Якщо пофантазувати і уявити, що кожен будинок окрім своєї історії має ще і душу…Що будинки, як і більшість людей не дуже комфортно почувають себе на самоті… І що прихід  гостей – це завжди свято, то… То тоді можна впевнено сказати, що з 3 грудня 2010 року у приміщенні центру культури та мистецтв ДК КПІ почалося справжнє свято. Бо саме з цієї дати і рівно 40 днів без вихідних (по всім законам Бродвею) о 19.00 його двері відчинялися дорогим ( і це не натяк на вартість квитка) гостям.

Танцювальний мюзикл «Барон Мюнхгаузен» – назва цього свята. І на Україні таке святкується вперше. Взагалі до цієї події багато разів можна додати «вперше».  Вперше ми бачимо чистої води танцювальний мюзикл (хоча можливо, фахівцям важко так категорично назвати його саме мюзіклом). Вперше з використанням сучасних  3D технологій. І головне, вперше все це дійство «зроблено руками» або «станцьовано ногами» наших українських хореографів.

 Мюзікл «Барон Мюнхаузен» це авторська редакція, яка виконана за однойменною п’єсою Григорія Горіна (авторське право на яку телеканал СТБ викупив у вдови драматурга) режисером-хореографом Костянтином Томільченко. Костянтин став і автором ідеї, і сценографом і постановником всіх танцювальних номерів в одній особі. З цією, безперечно, талановитою людиною, майстром сучасних танців (контемперарі, модерн, джаз) телеглядачі, які стежили за проектом «Танцюють всі» познайомилися ще на 1-ому сезоні. І саме учасники 1, 2, і 3 сезону надихнули його на створення цього мюзиклу і стали його головними героями.

Сюжет залишився незмінним – барон хоче одружитися зі своєю коханою дівчиною Мартою, але церква відмовляється вінчати їх, оскільки він має дружину, яка не дає йому розлучення.

 Всім, хто читав п’єсу  Г. Горіна або дивився фільм «Той самий барон Мюнхгаузен» Марка Захарова легко було відслідковувати у танцювальному малюнку логіку подій. Але не всі глядачі прийшли такими підготовленими. І, напевно, їм важче було простежити чітку сюжетну лінію. Дуже багато події залишилося За лаштунками сцени. Сама драматургія, на мою думку, спрощена і дещо примітизована.  Ми не бачимо тут герцога, який дозволяє шлюб тільки за умовою, якщо барон дасть письмове підтвердження, що всі його історії – брехня, а він сам–звичайна людина.  Тому втрачається одна з головних ідей самого твору – подвійної моралі  суспільства і нашого неоднозначного існування в ньому. Суспільства, де особистість намагаються змішати з сірою масою і бездумним натовпом.

Хоча, звичайно, можна зрозуміти, що розповісти саме таку історію за допомогою тільки мови танцю поки що важко – все ж таки це перша спроба.  Ось тому ми бачимо таку собі трохи комічну, дещо гротескову фантазію про життя, кохання і смерть Барона без особливих філософських заглиблень.

Знов-таки, навіть в такій редакції можна по-різному трактувати образи головних героїв і деяких подій. Але все це «має права на життя», тому що режисер, як і Мюнхгаузен також має право на своє прочитання і власні фантазії.

Щодо виконавців:

Артем Гордієнко не випадає зі звичного для всіх образа барона. Відчувалося, що він (про це говорив сам Артем на прес-конференціях) не один раз прочитав п’єсу і уважно дивився фільм. І це не наслідування чужого образу, це просто згода з його вирішенням. Мюнхгаузен Артем – чуйний, дивний, трохи несуразний і загадковий. Його рухи у танці відрізнялися особливим розмахом. Лінії вільні, стрімкі. Артем – це влучне попадання в образ. Хоча залишилося відчуття, що його номери були аж занадто класично-балетні. Звичайно не важко було помітити, що саме це і відрізняло його і Марту  серед інших виконавців. Але все ж-таки хотілося б додати трохи більше танцювальної лексики у їх номери.

Абсолютно зрозуміло, що така Марта, як Наталі Кротова,  гідна кохання свого Мюнхгаузена і навіть всієї глядацької  зали. Вона стала найбільш красномовною виконавицею серед інших танцюристів. Іі Марта надзвичайно світле, легке і чисте створіння. Вона майже бездоганна.(Хоча іноді здавалося, що Томільченко використав тільки 70% її можливостей).  Але вже один її акробатичний номер на полотнах, де Наталі Кротова без підтримок і страховки підіймається в небо, гідний того, щоб прийти на мюзікл вдруге.

Багато суперечок викликало бачення хореографом-постановником образів Баронеси та її оточення. Звинувачували у занадто-вульгарності. Але на мою думку,  вираз «Не буває пошли слів, бувають пошлі вуха» тут дуже доречний. Так, можливо і можна було б трохи пом’якшити лінію постійного бажання – похоті цієї героїні. Але в принципі, це і було як раз та знахідка, яка дозволила нам побачити чітку різницю між двома світами –Мюнхгаузена і Баронеси. Єдине чого особисто мені бракувало –це кольорів в образі Ольгі Голдіс.

Не дивлячиь на обмаль сольних номерів, яскраво створив образ Феофіла Микола Бойченко. Це як раз той випадок, коли цікаво спостерігати за хореографом не тільки під час його танцювального виступу. Він і розбещений , і водночас по-доброму кумедний.

Бездогано виконав свої сольні номери, не відхилившись від образу і Євген Кот, який зіграв роль Рамкопфа.

Але не тільки головні герої відзначилися своєю професійністю і виразністю. Майже всі дійові особи, яких глядач мав можливість бачити, працювали завзято і шалено.

Костянтин Томільченко зміг створити унікальне шоу. Він зробив свою історію про Мюнхгаузена не тільки традиційно-винахідливо, але й додав їй казковості. Цьому допомогли і яскраві костюми героїв (дизайнер  Дмитро Курята) і феєричний грим (Вікторія Бесараб), які також балували око глядача.

Що стосується 3D технологій, до яких багато хто відносився скептично. Вони також тільки прикрашають і підсилюють ефект видовищності всього дійства. Технічно використано все просто – на задник проецирується лазерне зображення, яке дозволяє не перевантажуючи сценічний простір дати чітке уявлення про місце дії і створити потрібну атмосферу.  Хмарки, квіти, які гойдає вітер додають необхідний настрій виставі. Знахідки з відкритими дверима, куди уходить герой і ти, сидячи в залі, не розумієш де зображення, а де реальність – важко вже назвати знахідкою.  Але у совокупності з дощем, який йде по всьому периметру сцени, з несподіваними появами головних героїв у залі і ще з багатьма сюрпризами – все це знов-таки діє і примножує відчуття свята.

Окремо хотілося б відмітити чудові декорації-трансформери, які виконані не без фантазії і чудового відчуття стилю самої історії .

А. Ефрос писав: «Критик –це не той, хто вміє критикувати, а той, хто вміє помітити»… Тому не можна не зауважити, що не дивлячись на той факт, що музика є одним з найважливіших компонентів мюзіклу, музику у цій виставі можна віднести до найбільш слабких місць. Лейтмотиви героїв звучать не яскраво і не переконливо.  В ліричних сценах не вистачало музичної гармонії. А що стосується загального сприйняття , так би мовити, музичного ряду вистави є відчуття кланування вже існуючих сучасних мелодій.

Але Костянтин Томільченко залишився задоволений співпрацею з композитором Романом Суржею. А це важливо. Добре , що виник союз і порозуміння. Як, я вже писала, це тільки початок. І можливо, наступні спроби подарують нам музичні шедеври. Але поки що таким шедевром стала, точніше знову стала, музика Олексія Рибнікова, яка, як і у фільмі М.Захарова звучала у фіналі і нашої історії.

А у фіналі самої рецензії, хочеться сказати, що незважаючи на різні думки і різне сприйняття мюзиклу,  він має право на існування. А його «автори» на повагу. Тому що, той факт, що така кількість молодих талановитих людей, які повернулися  з-за кордону на батьківщину, працюють в своїй країні і за 9 місяців встигли подарити життя своєму мистецькому «первістку» дарує надію, що в майбутньому цей потужний колектив однодумців запропонує  нові, цікаві і несподівані вистави.