МОРЕ ХВИЛЮЄТЬСЯ РАЗ

23 лютого в Кримському Домі режисеркою Галиною Джикаєвою та драматургами Деном і Яною Гуменними був представлений театральний перформанс — копродукція київського PostPlayТеатру та Кримського Дому — «Трава пробиває землю»: рефлексія на тему життя в Криму взагалі, та його окупації зокрема, про любов та спокій, про біль і тортурі, про те, як одного разу не тільки море стало чорним.

В основу цього проекту закладено сучасну кримськотатарську поезію, звіти про тортури в Криму та на сході України, документальні свідчення. Спеціально для нього молодими композиторками Тетяною Хорошун та Яною Шлябанською був створений музичний супровід. З цих складових виникла партитура вистави, її тезиси, точки перетину; грунтуючись на цьому, протягом перформансу виникали рухи, слова й почуття.

На білому тлі двоє — чоловік і жінка. Лежать, ніби на полотні Мікеланджело «Створення Адама», тільки руки їх, на відміну від твору митця, стикаються. Білий — це спокій та умиротворення, він свобода, і він же — смерть.

В судомах, як мокриці, ці двоє згортаються в позу ембріона, на деякий час завмирають, та згодом починають оживати. Вона рухається плавно й граціозно, Він — обережно й знервовано, і в цих конвульсіях та «па» зосереджено життя, схоже на кардіограму: то нерівне й плутане, то чітке й стабільне.

По білому полотну розсипається річковий пісок: дрібний, вологий, з камінчиками та чилимом (колючками). Розливаються (на ділі ж «розсипаються» теж, бо це кольоровий порошок) сині води Чорного моря. Так само як п’ятий рік проливається кров на сході України, просипається на пісок і «воду» сіль з колишнього Артемівська. Глядачам роздаються камінчики з узбережжя Судака, а перформери, як статуї, завмирають біля величезних брил черепашнику, вивезеного з Криму. Фактури, як і їх справжність, дуже важливі у цьому перформансі. Так само, як у виставці «Дивовижні історії Криму», яка триває у Мистецькому Арсеналі, організатори відтворили «дихання» кримських степів з їх різнотрав’ям, так у «Траві» учасники перформансу відтворили «шкуру» Криму з усіма лусочками, шорсткостями, тріщинами й вигинами.

Звучить різними мовами (українською, кримськотатарською, російською) поезія, лунає — чи то шаманська, чи то космічна — музика. Як серпневий Азов від планктону, світиться в темряві Кримського Дому Чорне море. І в цьому «реконструйованому» Криму протягом години існують перформери. Їх існування нагадує подекуди перформанси Улая та Марини Абрамович «Стосунки у просторі», подекуди «Чорний сніг» самого PostPlayТеатру, подекуди «танець насіння, що проростає» в техніці буто, — всі ці елементи складаються в єдину картину під назвою «Трава пробиває землю»: сюжет про зіткнення та розриви, про біль — моральний або фізичний, про захоплений простір — особистий або територіальний, про життя всупереч цьому жаху, з креном у бік Криму.

Прем’єрний показ був присвячений пам’яті організатора першого Курултаю — Номану Челебіджіхану, вбитому більшовиками у 1918 р. на території Криму, а також п’ятій річниці окупації півострова, що, втім, не означає, що «розмова» обмежиться одним показом. Тема, на жаль, продовжує бути актуальною, а потреба «говорити про наболіле» з роками лише зростає.