Історія про людину, з якою трапилася історія

«А все-таки, про що ваша вистава? Канкрєтна аб’яснитє

«Історія про людину, з якою трапилася історія»
реж. Антон Романов,
драм. Кіра Малініна
Черкаський театр

Виходячи з досвіду останніх 2-х років і тих вистав, що я дивилася в Україні, можу заявити — це той театр про який я чула, але ніколи не бачила. Особливо приємно усвідомлювати, що ця вистава створена як результат роботи розумного драматурга (Кіра Малініна), обізнаного з сучасними світовими тенденціями і уважного режисера (Антон Романов), який сміливо слідує своєму внутрішньому відчуттю, а не завченим схемам.

Бо від початку, як мені здається, вони робили не театр, вони хотіли сказати щось важливе за допомогою театру (вистава створена в рамках черкаської театральної лабораторії) і саме тому в них все вийшло так добре!

Це дуже не стандартний спектакль для Черкас, але, на щастя, в цьому театрі останнім часом відбуваються такі несподівані постановки, що щось нове стає синонімом чогось цікавого, не такого як було раніше. Що ж особливого в цій виставі? З першого погляду для глядача те, що відбувається на сцені сприймається як комедія, чи репетиція комедії — як зазначено в афіші. Направду, це дуже влучно описує те на що ти йдеш в театр і що ти отримаєш по програмі мінімум — це буде щось не фіксованої форми (репетиція) і це буде смішно (комедія).

І що ж ми бачимо? Використовуючи велику гаму різних театральних прийомів, не загострюючи увагу на якомусь одному надзавданні, тут глядача постійно спантеличують і дивують. Починаючи від моменту коли ти заходиш в зал, а актор сидячи на дивані скоромовкою читає текст п’єси О. Ввєдєнского “Ялинка у Іванових”. Не встигаєш ти зайняти зручне місце і  вслухатися в текст, щоб усвідомити в чому там суть, аж раптом починається вистава.  Насправді, за той час поки ти, як глядач сидиш в залі і тобі здається, що дивишся  трохи строкатий, своєрідний, з дивними вставками і відгалуженнями один спектакль — ти проглядаєш 3 спектаклі майстерно зібрані в один. Та, я б радила, не намагатися вникнути в усі деталі, розкладаючи пазли мозаїки в три різні коробки в своїй голові. Можна просто розслабитися і дивитися комедію, переключаючись то на яскраві візуальні образи, які дуже умовно прив’язані до основного сюжету як то коробка з під цукерок Roshen чи жовтий диван і блакитний абажур, чи картопля фрі з Макдональдса.

Десь з половини вистави можна перестати зважати на перепетії прохідного двору в який перетворилась квартира самотнього чоловіка і разом з умовним “режисером” вистави помучитись питаннями як змусити акторів грати і розподіляти ролі, чи що собою представляє сучасне мистецтво і сучасний театр. Ще декілька смішних сцен, трошки поезії, знову Ведєнский. А потім піднімається макет велетенського каркасу Ялинки, як завіси. Глядачі невпевнено переглядаються і виждавши кілька хвилин поступово підводяться з своїх місць і йдуть до виходу. В голові майне думка “Цікава вистава. Треба друзям порадити сходити”. Бо залишається всередині якесь таке почуття що тут було щось важливе, цей жовто-блакитний обгорілий прапор, а не блакитно-жовтий, ці майже риторичні питанння що повисли в повітрі “а про що ваша вистава?”, або, як виявилось, таки незакінчена історія про людину, з якою трапилася історія, про неможливість поговорити, зрозуміти, почути, сказати щось один одному.

Структура. Секрет який нам донесли ще античні риторики — найкраща імпровізація це добре продумана і гарно відрепетирована імпровізація. Не дивлячись на сум’яття образів і змістів викликаних виставою, при більш детальному розгляді, вона розкладається на три складові. Три вистави в одній, якими майстерно жонглює режисер як трьома кольоровими кульками. Пік, кульмінація у кожної вистави свій, в той час як дві інші зависають нижче приблизно на одному рівні. Перша — це сюжет, історія про людей в квартирі, про чоловіка, який хотів би зайнятися своїми справами, почитати п’єсу, доїсти вечерю, але натомість в його двері постійно хтось звонить. Він не справжній герой цієї історії, він просто є основною сюжетною віссю. Його хвилюють нав’язливі сусіди і чому в п’єсі, яку він читав собаку звуть Вірою? Тобто такі  творчі муки і пошуки сенсу. Чи вирішує він їх? Так. В самому великому монолозі, що актор зачитує на репетиції в другій частині. Але це вже потім, а за формою це комічна частина.

Друга, умовно кажучи, вистава — це філософські роздуми про хаос, сенс мистецтва, вірші Маяковського і Ввєдєнський такий собі потік свідомості. Збиває з пантелику те, що цей пласт свідомості вкладено в уста тих же самих героїв. Вони дещо міняють свою форму перетворюючись з персонажів на сцені на акторів на репетиції, що разом з режисером розбирають ролі. Але все ж вони живуть в зовсім іншому світі, за зовсім іншими законами, з зовсім іншими проблемами, і до сюжетної частини мають досить умовне відношення. Для мене кульмінація цієї вистави відбулася коли актори почали задавати питання: а про що ваша вистава?  Чи щось зміниться  якщо всі люди почнуть ходити в театр? і т д.   

Третя вистава, це візуальні образи, які драматург заклав, а режисер з сценографом розвили, як хронологія нашої доби. Все починається з жовтого диванчика і синього абажура, а потім коли в кімнату входить сусідка з коробкою Roshen, включається зовсім інший ряд асоціацій, ніяк не пов’язаний з першими двома виставами, і цей запах картоплі фрі, і “вікно в Європу”, маленькі чоловічки навколо іграшкової ялинки, піку в свідомості ця лінія досягає теж абсолютно окремо, коли в вікні майорить жовто-блакитний обгорілий прапор (для когось перевернутий, для когось нарешті правильний, але не лишаючий байдужими до цього важливого питання національної ідентифікації). За кілька хвилин до фіналу виникає така паралель з сценою фільму “Обитаемый осторв” Бондарчука, коли приходить нова влада і вежі гіпнозу, що були зруйновані знову ставить  вертикально, тільки у Романова міліціонер навпаки збиває ялинку що стоїть на столі. А потім — фінал, в якому режисер легким помахом руки підкинув одночасно три різнокольорові кульки догори, всі персонажі Ввєдєнського померли, вниз полетіли листочки паперу, гігантський каркас ялинки з проколотими чоловічками натягнуто посеред площадки (нову вежу гіпнозу налаштовано), і апатичний хлопець, сидить за цією ширмою і нарешті може спокійно почитати п’єсу, але це вже не той же самий герой, що був на початку.

Весела музика, тихіша від початку і чим стрімкіше розвивається сюжет далі стає все гучнішою, затягує глядача, змушує не розшифровувати, не намагатися спіймати всі сенси і поєднати їх в одну цілісну картину, а насолоджуватися — сміятися над смішним, задумуватися над серйозним, дратуватися над недоречним, нудитися коли нічого не відбувається — просто прожити цю виставу, зчитати те що встигнеш зчитати і бути щасливим з того що такі вистави є.

Зараз Антон Романов працює над новою постановкою в київському театрі Сузір’я, і враховуючи ту висоту планки, яку він задав цією виставою, на менше я не розраховую!

Текст, фото Христини Хоменко