Фестивальні записки з Литви

NOTA BENE! Цей текст не претендує на повноцінну критичну оцінку вистав, побачених у литовському містечку Клайпеда під час литовського шоу-кейсу у рамках ІІІ Міжнародного театрального фестивалю «TheAtrium». Це скоріше подорожнє настроєве есе для відчуття контексту та загальної картини культурної діяльності Литви. 

Перше – децентралізація культури у Литві

Моя думка, що все сучасне мистецтво Литви базується у Вільнюсі, розвіялася. Так, саме у Вільнюсі існує Міжнародний театральний фестиваль «Сирени» (25 вересня – 13 жовтня відбудеться в 16-й раз, інформація тут: http://www.sirenos.lt/), який і є культурним обличчям столиці. Всі литовські режисери-майстри, які вже за життя стають історією, так чи інакше прив’язані до столиці, до національних театрів тощо… Втім. 

З Вільнюса до Клайпеди – 4 години автобусом чи автівкою. Проїхати за 4 години практично всю Литву і усвідомити співвідношення території України та Литви – було, як мінімум, цікаво.

Ціль досягнуто – місто Клайпеда та литовський шоу-кейс в рамках ІІІ Міжнародного театрального фестивалю «TheAtrium», який проводить Клайпедський драматичний театр. Найголовніша мета засновників даного фестивалю – децентралізація культури та знайомство з сучасним литовським театром жителів Західної Литви! Саме на цьому наголошував Директор фестивалю та Директор Клайпедського драматичного театру Томас Юочіс.

Фестиваль був заснований у 2017 році як частина програми «Клайпеда – культурна столиця Литви 2017». Оригінальність фестивалю ще й в тому, що це практично єдиний міжнародний театральний фестиваль Литви, який створено виключно одним містом! Окрім грошей місцевого самоврядування, є і інші фінансові вливання. Коли у 2017 році Рада культури Литви, яка працює на грантовій конкурсній основі, не надала підтримки першому фестивалю, це зробили місцеві підприємці. 

Назва TheATRIUM походить від латинського «атріум». Це найбільша кімната древньоримського житлового приміщення, яка знаходиться в самому центрі будинку та найяскравіше освітлюється. Всі найважливіші розмови древніх римлян завжди проходили в атріумах. Ця назва перекочувала в сучасну архітектуру, де так називають простір зі скляним дахом в центрі приміщення. Саме така деталь є в архітектурі Клайпедського драматичного театру, який сьогодні об’єднує історичне приміщення власне театру та сучасну напівпрозору галерейну частину. 

Проводячи фестиваль втретє, організатори вирішили запустити новий формат для себе, та у такому масштабі власне для всієї Литви. Вони поєднали у фестивалі формат характерний для світової практики – продемонстрували запрошеним театральним критикам, режисерам, продюсерам з багатьох країн литовський шоу-кейс (21-26 травня) та міжнародну програму більше для литовської культурної спільноти та глядачів (2-16 червня). Попередні два фестивалі збирали лише міжнародну програму. Художній керівник театру Гінтарас Граяускас наголосив, що для Литви на сьогодні це є найбільший шоу-кейс. Таким чином організатори заявили  про те, що кожне місто є унікальним і має творити свою історію, незалежно чи є воно столицею держави, чи периферією. Організація фестивалю засвідчила високий професійний рівень, команда працювала дуже чітко в координації всіх гостей, забезпечувала вільний доступ до вистав, проживання, харчування, спілкування та стимулювала зародженню міжнародних зв’язків. 

Для порівняння. В Україні сьогодні працює потужна компанія з децентралізації культури! Уряд Володимира Гройсмана зробив хороші кроки на шляху до визнання здобутків малих територій та проголосив можливість монетизації культури. В даному випадку йдеться про те, що не культура заробляє, а культура стимулює зріст малого бізнесу та економіки в цілому. Саме на це вже другий рік поспіль працює проект ініційований ГО «Інститут культурної політики» та проведений Міністерством культури України – грантовий конкурс «Малі міста – великі враження» (інфо тут: http://bigimpression.uccs.org.ua/). Український культурний фонд, який вже вдруге надає гранти на проекти у сфері культури, також планує запустити програму саме для територіальних громад (інфо тут: https://ucf.in.ua/). І варто не забувати про такі потужні Міжнародні театральні фестивалі, як «Мельпомена Таврії», який підіймає престиж Херсону вже протягом 21 року, OperaFestTulchyn, яка вже три роки попіль підвищує статус м. Тульчин Вінницької області. Фестиваль-Премія «ГРА» , який, по суті, і стає українським шоу-кейсом не лише для міжнародного журі, а й для інших делегатів, збираючи вистави з усієї України! Втім, мова йде про державну фінансову підтримку, про меценатські вливання ми зараз знаємо лише поодинокі випадки. Виключенням та стресостійким “позадержавним” в Україні залишається лише один фестиваль – ГОГОЛЬfest (який паралельно до державних структур самостійно впроваджує ідеї децентралізації, розміщуючи свої startup’и у Вінниці, Маріуполі тощо). 

Друге – театральна класика Литви  

Місто Вільнюс я так і не побачила, втім, театральний Вільнюс став досяжний, оскільки вистави Литовського національного драматичного театру (генеральний директор – Мартінас Будрайтіс), Литовського російського драматичного театру (головний режисер – Йонас Вайткус), театрів «Meno Fortas» (театр Еймунтаса Някрошюса) та OKT (театр Оскараса Коршуноваса) були зазначені в шоу-кейсі. Важку артилерію також поповнили вистави з театрів Клайпеди – Клайпедський драматичний театр, Драматичний театр Шяуляй (це, до речі, перший професійний театр Литви, який був заснований у 1931 р. в маленькому містечку Шяуляй, відтепер працює в Клайпеді), Клайпедський молодіжний театр (нещодавно заснований!). Вистави інших колективів варто віднести до пошукових та таких, які прагнуть говорити по-новому. Про них трохи далі. 

Здивувало відсутність театрів з Каунасу – приміром можливо, Каунаський державний музичний театр тут «не в форматі», як і Клайпедський музичний театр, але ж Національний каунаський драматичний театр та Каунаський міський камерний театр, де базується Šokio teatras Dansema та знамениті і вже відомі для нас проекти Беруте Беневечуте для дітей 0-3 та їх батьків. Власне Беруте і завезла в Україну поняття «бебі-театр», прищепивши його нам виставою «Кольорові ігри» (спільний проект з театром «ДАХ»). Та й відомий колись театр Юазаса Мільтініса в Паневежусі, який сьогодні носить його ім`я. Просто цікаво, чим і як вони, ці театри, живуть?  Втім, оскільки ці міста не звучали в литовському шоу-кейсі, значить на те є свої причини!  

Отже, дивитися практично останні вистави Еймунтуса Някрошюса було не так то легко, коли знаєш, що майстра вже немає з нами! Пам’ятаючи «Гамлета», «Ідіота», яких бачила вживу, і те, що було досяжним у відеоформаті, згадуючи як прозрівала під час вистави щохвилини і не помічала як минало 4 з чимось години, щоразу не розуміючи як він створює свою магію, цього разу був свого роду розпач. Особливий розпач від вистави «Книга Йова» (театр «Meno Fortas»). Незвичний для режисера короткий метр, біблійний сюжет, та нескінченні монологи, в яких не відчувалося життя. Хоча постійне усвідомлення, що це зроблено генієм було присутнє.

Більшу цікавість викликала вистава «Сукині діти» (Клайпедський драматичний театр) за п`єсою Саулюса Шалтяніса (так, так, той самий, твір якого у співавторстві з Яцинявичусом став основою київської легенди – «Казка про Моніку»). П`єса в свою чергу побудована на новелах та місцевих історіях, в ній переплітається 18 та сучасне сторіччя. Творці вистави через фольклорно-містичні історії намагаються докопатися до глибинної суті регіону Клайпеди, яка була колись німецьким Мемелем, потім – радянським містом, зараз є литовським містом, в чому суть місцевості та жителів? Де справжня, істинна Литва? Тут відчувається образна лексика майстра та метафорична багатозначність. Але головне тут – роздуми про смерть. І навіть хочеться визначити сильніше – відчуття смерті. Власне мрець – весь час лежить на сцені. Крізь містичні перетворення героїв, крізь порятунки життя та порятунок власне Литви, режисер заглядав по той бік життя і відчував свій кінець… Так, він дуже часто звертався до образів смерті, але в цій виставі вона звучить просто фатально. 

Литовський російський драматичний театр презентував виставу Оскараса Коршуноваса – «Російський роман» за п’єсою Марюса Івашкявічуса. Лонгрід про життя і значимість Льва Толстого, трепанація його сім`ї вирішується крізь образ потягу зі знаменитої Анни Кареніної. Трансформація потягу у власне будинок письменника, потяг у проекції, рейки, які ведуть до неба і скрізь у цьому гаморі та шумі зайва вона – Софья, дружина. У виставі підняті теми постійного вибору – сім`я чи державні абстракції, користь Європи чи залишки Росії, пошук істини та підбиття підсумків творчості великого генія, який не вимірюється словами та діями, героїнями та бабами, яких любив, який досі диктує правила своєї гри. 

Неллі Савиченко у ролі Софьї просто замежово щира та точна, без пафосу, без зайвих рухів, без криків, така оголена душа. Навіть хотілося бачити на сцені лише її та слухати лише її голос. Не дивно, вона вже справжня легенда литовського театру. 

У наступній вже моновиставі – «Божевільний» за повістю «Записки божевільного» М. Гоголя режисер О. Коршуновас разом з актором Еймантасом Пакалкою переносять історію в наш час. Ця постановка здійснена в театрі ОКТ / Вільнюському міському театрі, і київські глядачі мали змогу бачити її під час минулорічного міжнародного формату Андріївського фестивалю. Перед нами не просто божевільний з минулого, а сучасний клерк, який намагається втриматися і не впустити власне Я перед вищими чинами. І все повертається до витоків – до бажання сховатися в будинку матері (можливо, навіть в материнському лоні) і хоч на секунду вимкнути сучасний божевільний світ з його шаленими ритмами дискотечної музики та синусоїдними темпами кар’єрного зросту.

Ще одна вистава від театру ОКТ, але від режисера Кирила Глушаєва – «Терапія» за п’єсою сучасного литовського драматурга Біруте Капустінскайте. Спектакль про приреченість жінок бути в одній палаті і говорити лише про одне – позитивні чи негативні аналізи на рак. Дуже спокійна в плані режисерських придумок, але водночас дуже щира завдяки акторській правді вистава. 

NB! 18 червня в рамках Андріївськогофесту в Києві на сцені Театру «Колесо» відбудеться вистава «Дивовижні речі» Д. Макміліана, Театру «Kitas kampas», м. Вільнюс, реж. – К. Глушаєв.

Йонас Вайткус зі своїм театром привіз «Російський роман» – епохальне полотно з декількома фіналами. А свою творчість продемонстрував виставою «Хто проти нас», яка була поставлена у Клайпедському драматичному театрі. П`єса художнього керівника Клайпедського театру Гінтараса Граяускаса – це історія про те, як м`якість та власне хороші наміри відомого письменника Габріеле Д`Аннунціо, який, так сталося, став політиком, привели в Італії до влади фашизму. Ще одна епічна постановка шоукейсу, з аматорською масовкою, з монументальними декораціями сценографа Вітаутуса Нарбутаса. 

Дивлячись ці вистави, ми бачимо стиль та естетику, яку сьогодні вже можна назвати литовською класикою визнаних майстрів, вони мають свої теми та стиль, своїх акторів. 

За великим рахунком сюди ж мали б віднести виставу «Двері» Національного драматичного театру, але робота норвезького режисера Джо Стромгрена стоїть осторонь. Джо Стромгер – хореограф, який ще у 1998 році в Норвегії створив JO STRØMGREN KOMPANI (JSK) (інфо тут: https://jskompani.no/) . Також він є штатним хореографом Norwegian Opera House, який умовно можна назвати домівкою компанії. Втім, їхня діяльність розповсюджується по всьому світу через такі ко-продукції як «Двері».   

«Двері» – майже безсловесна хореографічно-пластична вистава, яка переносить нас у багатошарову площину історії періодів людського життя та смерті. Так як на сцені все відбувається у двох вимірах – за великою вигородкою (двері-вікно-стіна-дім) і перед нею, так і в житті людей все проходить або отут поруч, або отам недосяжною мрією. Вистава фонтанує режисерськими образними мізансценами, нонсенсами, еклектичною хореографією та музикою, яка, втім, дуже чітко сплітається в одне – справжнє життя із розстрілами та війною, з танцювальними вечірками, з коханням та розлукою, з проститутками та місцевими диваками. Це все ніби такий згусток спогадів, серед якого раптом з’являється картина з людських постатей «Зняття з Хреста» П. П.Рубенса. Тільки сучасний натовп скидає Христа прямо у смітник. Далі ще щось до болі знайоме оживає у цій дивно-магічно-фантастичній виставі вільних рухів та фантазій. 

З негативного! Драматичний театр Шяуляй з режисером Паулюсом Ігнатавічюсом  та виставою «Ідеальна пара» за п’єсою Е. Йонеско “Делікатеси для двох” продемонстрував НЕвідчуття абсурду та заміну його грою в піддавки та несмак. 

Але найгірше було дивитися на абсолютно монотонну історію «Ніч Гельвера» нещодавно створеного Клайпедського молодіжного театру. Колектив з амбіціями на новаторство, грав абсолютно текстову виставу, основною подією якої стала обвалена квартира, все інше – не мало ніякого сенсу…

Третє – альтернатива

Окрім вистав режисерів, які вже за життя стали класиками, литовський шоу-кейс продемонстрував сучасні новітні постановки та експерименти, які сягають своїми ідеями в постдраматичний театр, як власне і «Двері»!

Електронно-акустично-атмосферний «Гамлет-машина» за відомим сценарієм німецького драматурга та режисера Гайнера Мюллера від Театру Артура Арейма, що у Вільнюсі (AAT artūro areimos teatras) один з прикладів альтернативного литовського театру. Цей Гамлет пережив уже все в своєму житті і тепер існує в постапокаліпсісі, де вже нічого не може відбутися, зруйнуватися, чи бодай колихнутися – це своєрідна зона відчуження. Глядач заходить в зал, коли на сцені вже існує незрозумілий кінчений чувак в кепці та берцах – Гамлет та дівчина такого ж типу – Офелія. Ці двоє кінчених приречені бути тут посеред натовпу глядачів і існувати в своїй пожиттєвій депресії та ентропії звуків, породжених комп’ютером та мікрофонами. Відчужений текст, відчужені почуття, відчужене буття істот-машин. І в якусь мить Офелія намагається виростити квіти, але нічого не виходить – кінець світу відбувається всередині нас. Оголений Гамлет завершив свою анігіляцію, Офелія закінчила співати абсолютно неемоційну пісню про щось – чи то про біль, чи то про смерть… Отак як вистава з`явилася нізвідки, отак вона і не завершується нічим, в якусь мить глядачі просто починають розходитися, а два персонажі існують там в своєму світі до останнього глядача. Це могло б тривати вічність. На жаль, я не була останнім глядачем, залишила зал, коли ці дві істоти почали розбирати декорації так, наче вони це робили щодня. 

Опера-комікс «Альфа» від OPEROMANIJA (інфо тут: https://www.noa.lt/) – це уособлення того, як можна поєднати те, що здавалося непоєднуваним? Опера та Всесвіт Марвела! Оперні солісти (Nora Petročenko – мецо-сопрано та Nerijus Masevičius – бас-баритон) виконують арії в класичних оперних традиціях, втім, ускладнюють собі життя не драматичною грою, ні, а абсолютно формальним існуванням, оживляють картинки з коміксів. Історія віддалено біографічна про життя і смерть відомого іспанського поета Федеріко Гарсія Лорка та його сестру Ізабель, жінку фатальну, так би мовити, розгортається в серії картинок, які створюють вокалісти з підручних поліетиленових матеріалів, що розкидані по периметру сцени-подіуму. На їх фоні поліекран промальовує титри, в яких легко вгадуються власне комікси. Музика Альбертаса Навікаса виконується на електрогітарі, акордеоні та live electronics. Це дійство триває годину, власне стільки і треба, щоб захопитися прекрасною музикою, вокалом та формую існування. 

І трохи про OPEROMANIJA. Це продюсерський центр у Вільнюсі, що створює і розвиває новий музичний театр через різноманітні мистецькі колаборації. З 2008 року він випустив понад 40 сучасних опер і мультидисциплінарних мистецьких проектів. Організація заснувала сучасний оперний фестиваль NOA (New Opera Action) – один з провідних міжнародних музичних театральних заходів Балтійського регіону.

У Клайпеді виставу було показано в приміщенні Креативного інкубатора «Культурна фабрика», що раніше був тютюновою фабрикою, а тепер є своєрідним мистецьким прихистком, сучасним та повністю облаштованим хабом із залою та виставковими галереями. Джентрифікація в дії. 

Окрім цих найкращих прикладів сучасних форм та можливостей спілкування із глядачем, варто відмітити цікавість до сучасної хореографії. Šeiko šokio teatras – хореографічний колектив з Клайпеди відкривав шоу-кейс перформансом «Пори року», своєрідним вивільненням пластичної енергії людського тіла та його можливостей.   

Перформанс від Apeirono Teatras інфо тут: http://apeirontheatre.net)  «Stabat mater» в своїй манері існування наближається до фізичного театру. І хоч в основі дійства п`єса А. Стріндберга «Пелікан», тексту ми не почули, натомість нам видали дуже авторське висловлювання на тему харасмента. 

Театр «Апейрон» – наймолодший театр у Клайпеді, заснований за ініціативою молодих режисерів Грети Казлаускайте та Егле Казікайте. «Основними цілями театру є творча незалежність і можливості експериментування. Театральним пріоритетом є командна робота, творчий процес, синтез розуму і духу, театр пошуку». Втім, шукати ще треба довго!

Була ще мила вистава про науку – «Речі» від Meno ir mokslo laboratorija (Мистецька та наукова лабораторія). Лабораторія створена у 2014 році, колектив займається пошуком проявів культурного змісту у фундаментальних науках! Ну от вони і намагалися просто пояснити досліди Коперника та компанії. На самому початку навіть відчувалася атмосфера створення світу, ну а далі – гравітація тіл та рухів… 

Фестиваль завершився дивною поїздкою в культурний центр, в підвалі якого відбувся музичний перформанс «AOUM» від групи місцевого епатажного музиканта-дивака Benas Šarka, який прагне творити якісь нетутешні речі. Оскільки цей перформанс розпочався після «Російського роману» О.Коршуноваса о 22.30 і тривав годину, його сприйняття перетворилася на два варіанти – сон, або НЕсприйняття. В довгому коридорі майже без світла дивні музиканти грали на дивних іноді музичних інструментах, іноді предметах побуту. На жаль, в мене був варіант НЕсприйняття, хоча зараз я розумію, що за інших умов можна було б досягнути відключення та поєднання з музикою, в ній був свій шарм, просто всьому треба свій час!

______________________________________________________________________________

Також під час фестивалю відбулася презентація книжки «Сучасний литовський театр. Імена та вистави» Рамуне Балавічуте та Рамуне Марчінкевичуте. Книга видана в 2019 році у Вільнюсі англійською мовою. Тут розглянуто творчість найбільш знакових сучасних режисерів та їх вистави. 

А ще було багато спілкування, людей, води та натхнення! 

Дякую, Клайпеда та TheAtrium. Литва залишила незабутні враження! 

Тепер час їхати до Польщі, а може й до Японії )