Фест молодой режиссуры. Выводы

Закончился 4 фестиваль молодой украинской режиссуры имени Леся Курбаса.
За 7 дней зритель успел увидеть 11 спектаклей, включая оперу, (представленных режиссерами из Киева, Львова, Одессы, Харькова, Великобритании), 1 концерт альтернативной музыки, поприсутствовать на 1 сценической читке (открытие фестиваля), 7 раз послушать, а, возможно, и принять участие в диалоге в рамках образовательной программы, где поделиться опытом с украинцами приехали гости из Великобритании (Катерина Радева, Алистер Ловни), Польши (Катажина Туж, Иоанна Виховська), Чехии (Мартина Пескова Черна), Германии (Увве Гесель).

Анна Веселовська: «Ставлячи собі за мету знову здійснити цей, фестиваль, головним нашим завданням було продемонструвати найширший спектр сучасної україньскої режисури. Ми намагалися показати вистави надзвичайно різні: в різних жанрах, в різних стилях і напрямках. Єдиною вимогою для нас завжди було і є – це певний професійний рівень вистави. І оскільки фестиваль проходив у важливі дні памяті в Україні, другим завданням було вибір більш серйозного, актуального матеріалу, тому в нас майже не було комедій. Тобто була певна специфіка цьогорічної програми, і на мою думку, свої цілі ми виконали. 12 вистав широкого спектру є, навіть була, що мене надзвичайно тішить, опера («Ведмідь» Антона Літвінова), були і малі і великі («Тіні забутих предків») форми. Тобто кожен відвідувач фестивалю, мав змогу обирати і знайти те, що йому реально припало до душі.»

Точкой или даже восклицательным знаком этого фестиваля стал, перенесенный на большую сцену Молодого театра спектакль  Стаса Жиркова «Сталкеры», а за несколько часов до него прошла финальная дискуссия на тему: «Видения развития украинского театра: возможности и проблемы».

На мой взгляд, такие встречи необходимы, поскольку они переносят междусобойные разговоры о том, что сегодня происходит с украинским театром в более официальную плоскость. Присутствующие (а это режиссеры, театроведы, критики, журналисты, студенты) здесь могут понять, кто из нынешних театральных деятелей смотрит с ними в одном направлении, закинуть рациональное зерно в разрыхленную почву и, возможно, продолжить общение, закрепив его дельными идеями и конкретными действиями.

Орест Пастух: « Ти можеш приїхати, привезти свою виставу, показати себе, подивитись інших, познайомитись. Це обмін думками, можливість зрозуміти себе, зрозуміти інших або зрозуміти, що взагалі відбувається на теренах театрального простору нашої держави. Це дуже важливо. Тому що зараз в нас все рівно існує проблема законсервованості, дуже багато театрів, в яких взагалі нічого не змінюються, вони існують, як музеї.»

Инга Лобанова: «Конкретно у этого фестиваля, я вижу одну важную задачу – создание неких связей внутри Украины и совершенное не обязательно, что эти связи сработают прямо здесь. Они могут сработать потом. Например, то сотрудничество, которое у нас возникло на фестивале год назад, создало более тесную связь, содружество, там на месте, в Харькове чего до фестиваля не было.“

А Ирина Аверина и Стас Жирков поделились информацией о том, что уже сегодня планируется возможность для молодых режиссеров поучаствовать в режиссерских лабораториях, которые расширяют свою географию.

Вот первоначальный график:
Ивано-Франковск – март-апрель
Харьков – осень (скорее всего октябрь)
Киевский национальный театр оперетты  – сентябрь

То есть уже в следующем году будет такой большой проект, где у молодых режиссеров появиться возможность попробовать себя и свои силы, а затем поставить спектакль  на основе одного из эскизов. И вообще, идей  воздухе пронеслось много, осталось только их реализовать. 

Да, в ходе беседы было сказано много о «старом наболевшем», но такие «самоповторения», были вызваны тем, что во-первых, иностранные гости задавали вопросы, не зная, что об этом, кто-то когда-то уже говорил на предыдущих встречах, а во-вторых, ситуация с нашим театром и те проблемные зоны, которые были выявлены ранее, по сей день являются его слабыми местами, а потому не могут не волновать тех думающих, имеющих отношение к театру людей, которые не только в соц.сетях рассказывают «как надо», но и пришли на эту встречу, оптимистично надеясь на то, что изменения возможны. 

Ірина Чужинова: «Оскільки фестиваль існує 4 рік, багато було тем, які ми піднімали, зокрема, питання, наскільки важко українскьому молодому режисеру існувати в тому театральному просторі, який нині ми маємо.

Сьогодні варто поговорити на тему конфлікту поколінь в Україні, який загострюється з кожним днем саме через те, що існує конфлікт театральних систем! 

І та театральна система, яку намагаються зараз впровадити, ті механізми змін, про які говорять більшість з нас, ми підтримуємо. Ми підримуємо і контрактну систему, і те, що має бути збудований механізм оновлення, має бути соціальний ліфт для молодих режисерів. Я ще раз наголошую, шо тут проблема не у віці, і не проблема конфлікту різних поглядів. Повноцінність культури забезпечується завжди тим, що вона присутня в різних її формах, в різних вікових групах, в різних її поглядах, і це чудово, що україньский театр, на щастя, сьогодні існує без таких величезних естетичних, мистецьких розривів, які, наприклад, ми бачили, в 30-их роках, коли було знищено одне з поколінь. На щастя, в нас такого немає, але у нас інша проблема – і вона якраз у взаємодії цих поколінь, у відсутности механізму, який би дозволяв не загострювати конфлікт, тому що в нас немає такого бажання бути тими, хто приходить і застосовуючи силу, а не займаючись просто своєю працею, вступає з кимось у відкриту боротьбу.

Власне, мої прогнози такі: якщо найближчим часом не буде придуманий цей механізм взаємодії і взаєморозуміння, то український театр чим далі – тим більше буде скочуватися на територію таких міжусобних конфліктів, міжусобних войн… 

Але сьогодні вже можна говорити, що є покоління режисерів з різних театрах, різних регіонів України, які готові бути активними участниками процесу і, власне, сьогодні формування такого механізму має бути одним із  завданнь нашого фестивалю, нашого покоління, нашої спільноти. Бо якщо ми не будемо долучатися до тих процесів, які зараз відбуваються, якщо ми не будемо озвучувати нашу позицію (але підкреслюю, це не позиція агресії, не позиція, коли хтось повинен поступитися своїм місцем лише тому, що хтось зайшов у кімнату і йому не вистачило місця – не про це ідеться) – йдеться про випрацювання механізму конкурентного співіснування українських митців українського театру.»

Очень хотелось бы, что бы на подобных дискуссиях присутствовали и художественные руководители театров, и «взрослые» режиссеры, и даже администраторы, которые могли бы расширить и разнообразить беседу, но, которые, к сожалению, не проявляют интерес к подобным мероприятиям, то ли из боязни встать со своего стула, то ли из-за равнодушия … А быть может, у них нашлись бы возражения или аргументы для Стаса Жиркова, который открыто и смело заявляет: 

“Проработав больше полутора лет директором, я вообще перестал понимать зачем ПРИ театре нужны режиссеры? Взять национальный театр! Вы представляете, какое количество штатных режиссеров, забирает возможность у других там работать? Реально работать. Мы не говорим про деньги, но в итоге мы вынуждены говорить про них! Про рынок, который закрыт абсолютно! Получается, что у нас все сидят и получают зарплату. Что нужно сделать молодому человеку для того, чтобы попасть в национальный театр? А если эти деньги освободятся, тогда появится возможность приглашать других режиссеров. У них, в свою очередь, появится возможность расписать количество своих предложений на два года вперед. Прекрасный пример, в театрах Литвы, Эстонии, а у нас это невозможно, потому что у нас получают зарплату.

…

У нас вообще понятие «Пригласить режиссера» по факту отсутствует. Это столько звезд должно сложиться, чтобы тебе сказал худ.рук, что он куда-то тебя приглашает. А ведь это не должно быть стечением обстоятельств, это должна быть программа! Идеально – программа на год или полтора, по которой человек может работать. 

Второе, повторюсь, получить такое приглашение  – это единичный случай и от этого получается, что нет как такового рынка, а если его нет – то как ты можешь ощущать свободу? Какая тут свобода, когда для молодых режиссеров постановка в большом (плюс-минус) театре – это шанс, при котором он трясется дальше от мысли: «позовут его или не позовут?»… То есть вопрос не в том, сделает он качественный продукт или не сделает, а вопрос – позовут или не позовут дальше… А что это за вопрос вообще? Мы должны спокойно к этому относиться, осознавать, быть уверенными, поэтому вот это «позовут» – одна из главных наших проблем.»

И возможно, кто-то заметит, и, возможно, будет прав, что за 4 года существования фестиваля и его дискуссий, не заметно больших сдвигов в нашем театре, но я считаю, что появление такого фестиваля – само по себе сдвиг. В украинской режиссуре появляются новые имена. Молодые режиссеры имеют возможность не только привезти свои работы, но и услышать профессиональную обратную связь, поговорить на равных с теми, кто уже давно в профессии. Прислушаться или оспорить.

Анна Веселовская: “Під час фестивалю, особисто в мене, виникало багато питаннь  до наших молодих режисерів «про що?» і «для кого?» вони робили свої вистави? Було якесь відчуття відстороненності з тим, що роблять молоді режисери на сцені з тим, що відбувається в суспільстві… І я не маю на увазі, безпосередньо, політичні, актуальні теми, ні! Я маю на увазі, що дуже не часто виникав той душевний трепіт, та емоція, яка б відгукувалася на те, що відбуваєтья на сцені.»

Яна Партола: «Ми, дійсно, під час фестивалю, бачили все, хіба що не було лялькового театру. Були представлені різні жанри і театральні форми. Ми бачили і спроби ставити сучасну драматургію, спроби її прочитання в більш-меньш традиційних формах. І, навпаки, була класика, яку режесири намагалися поставити якимись не традиційнимі, сучасними засобами. Але з іншої сторони, мені здалося, що молоді режисери хворіють тими ж самимм хворобами, якими хворіє загалом український театр. Можливо, не в тій мірі, але від цих хвороб дуже швидко треба лікуватися. Бо в мене так само поставало питання: «Заради чого?» ставилася вистава, «Заради чого?» береться класика… Звичайно, це дуже похвально, шо молодь бере класику, але, в решті решт,  шо вони в ній знаходять і шо вони в ній бачать? Бо окрім аутентичності, я не побачила свого погляду на неї.»

Стас Жирков: “Мы (молодые украинские режиссеры) как-то совсем себя не ценим. Я не говорю о том, что мы должны ходить с задранным носом, но поездив, посмотрев, увидев какой-то срез, я совершенно точно могу сегодня сказать, что нам нечего стесняться, бояться, и преломляться перед людьми, которые к нам приезжают. Потому как в последнее время, мы почему-то считаем, что где-то там все намного лучше. Безусловно, мы можем и должны учиться, но мы тоже можем что-то предложить. Эта позиция снизу-верх, которую я ощущаю, не правильная. Мы должны выявить свою позицию! Ми получили информацию о том, как строят театры в Польше, Германии, но давайте двигаться дальше. Давайте строить театр ЗДЕСЬ! Давайте объединяться, создавать какую-то систему. 

… Без агрессивной позиции мы не обойдемся. Люди сидят на своем месте годами, десятилетним, и не делают НИЧЕГО!
 Конечно, есть много уважающих, талантливых и профессиональных людей среди старшего поколения, но есть и те, кто тратит финансы, ресурсы не туда…”

Анна Веселовская: “…треба створювати шось альтернативне і тільки цією альтернативною можна довести, що воно має право на життя і воно повинно відтягувати державні фінанси від того, куди вони зараз ідуть. Стас говорить дуже важливу річ, у нас зараз (контрактна система, чи вона буде введена, чи не буде) але зараз у багатьох керівників театру, як би це жорстоко не звучало, у них у всіх є контракти, і ми не знаємо, коли вони закінчуються. Це закрита інформация, яка повинна бути прозорою.Тому прохання до журналістів писати ваші журналістськи звернення в міністерство культури з запитом, коли у такого-то пана в національному театрі закінчується контракт. І хай його вивесять десь в інтернеті, а потім обгрунтують на якій підставі з ним продовжують чи не продовжують цей контракт.»

Ірина Чужинова: «Молодий режисер сьогодні, і цьогорічний фестиваль мене переконав в цьому, націлений не на руйнування цієї системи, яка є в нас, а на вписування  в неї. Тобто цей конфлікт молодої режисури і в естетичному, і в ідейному плані, і в тому, як саме він заявляє про себе зі сцени, насправді дуже повьязаний з тим, наскільки вільний (те, про що говорив Стас) молодий режисер у виборі теми, пьєси, стилю своєї постановки, і наскільки у цього молодого режисера є можливість реалізувати саме свої творчі амбіції, а не відповідати очікуванням свого худ.рука або свого майстра… як ця його індивідуальна свобода корелюється з його бажанням знов-таки вписатися в цю систему україньского театру. 

… Тобто важливо в цьому механізмі треба не тільки говорити і працювати на оновлення інститутів, але так важливо мати відкриті театральні майданчики, де була б якась інша політика, або проектна система роботи, шоб знову ж таки давати можливість для максимального вияву з найменьшим рівнем цензури. А ризики за фінальний результат мала б брати на себе ця інституція, не молодий режисер, а інституція приймає всі ризики повьязані з тим, що відбувається на сцені і я к працює молодий режисер, як це відбувається зараз в театрі «Золоті ворота».

Орест Пастух: “Дійсно, існує проблема режисерської свободи, на тебе тиснуть дуже багато факторів, каса та інше, і в цьому пресінгу важливо і себе не загубити, і дати те, ще треба.” 

Безусловно, не все еще досконально, мехнизм еще не придуман, но есть люди, объединяющиеся в профессиональное сообщество, которые хотят, делают, и которые всегда готовы услышать ваш сценарий по развитию и усовершенствованию системы, в которой существует украинский театр. А если кто-то надумает сотрясать воздух на тему, что где-то что-то не выходит за пределы разговоров, не стоит. Потому как такие комментарии могут позволить себе лишь те, кто отсел от компа, пришел и попытался:

Тамара Трунова: «Я в своем театре не за зарплатой, не за местом, и не за какими-то странными перспективами. Я работаю в том театре, где я имею возможность уважать своего руководителя. Я устала говорить на тему, на которые не влияю, это похоже на какой-то акт анонизма. Мне реально надоело разговаривать. Я готова на любые партнерские отношения с маленьким деньгами, без денег, со взаимным уважением…»

И вообще, как сказала Ирина Аверина: «Пока мин.культ не понял, какое влияние оказывает театр на общество, этим необходимо пользоваться!» Так что вперед!