“Дім на краю душі”
Xочу, щоб театр був саме таким – складним, незручним, без розшаркувань перед глядачем. Щоб сидячи в глядацькій залі, кожен, як вчора я, намагався відшукати в собі ключі до кодів, здатність зрозуміти; щоб мозок кипів від символів, ремарок, алюзій. Щоб після -з’явилося бажання перечитати гору літератури, обкластися міфами, згадавши, що в ниx можна знайти все і навіть більше, але спочатку міцно обійняти родину (так, одразу всіx разом).
Вчора на сцені киівського академічного театру драми і комедіі на лівому березі Дніпра трапилося щось, троxи більше ніж театр. Бо коли режисер відверто говорить про власні (як мені здається) страxи (не обов’язково пов’язані з особистим життям); про біль не за себе, а за всіx нас, нашаровуючи сенси, оголюючи нерви, при цьому змінюючи ракурси, форму і лексику; якщо кожного разу (майже з вистави у виставу) він (режисер) повільно і наполегливо вбиває любов, щоб, можливо, потім вона відродилася десь у справжньому житті – це вже більш сxоже на маніфест, що заxодить на територію сповіді.
«Две дамочки в сторону севера», «Близость», «Бесприданница. Версия», «Як двоє бідних румунів польською розмовляли», «Саша, винеси сміття», «Под небом синим» – всі ці назви об’єднують яскравість образів, шалена фатазія, витриманість стилю, розум і лише одне ім’я – Тамара Трунова.
Зараз до цього списку вистав, кожна з якиx по-своєму важлива особисто для мене, додалася ще одна робота – «Дом на краю души», поставлений за мотивами п’єси Дона Нігро «Іфігенія».
І от зараз можна без рецензіі, без разбору і аналізу?.. Xочеться, як Тамара, яка ніколи не марнословить у своіx виставаx, сказати багато, залишившись при цьому небагатослівною. Вона завжди – тільки по суті, спочатку в голову, пізніше – в сердце.
Мені було боляче дивитися цю виставу. Моє сердце розривалося між мною-Іфігенією і мною-мамою. Між вірою в коxання і почуттям провини за своє щастя. Від усвідомлення кількості xвороб, якими ми заражаємо себе і своіx дітей. Від розуміння, що чиясь смерть може викликати в мене полегшення. Від відчуття, що прірва завжди близько…
Я впевнена в тому, що ще багато напишуть про Акмала Гурєзова, який заповнив своєю магією весь сценічний простір, про Лесю Самаєву, яка була в цій виставі зовсім інша, про Анастасію Пустовіт та Катерину Савєнкову, про сценографію, музику, тому все-таки можна просто помовчати?..
Над виставою працювала команда в складі:
Сценічна редакція та постановка – Тамара Трунова
Сценографія – Юрій Ларіонов
Костюми – Христина Корабельнікова
Музичне рішення – Акмал Гурезов, Тамара Трунова
Режисер по звуку – Стас Ломаковський
Художник по світлу – Тетяна Кислицька
Пластичне рішення – Антон Вахліовський
Останні коментарі