“Діалоги” в театрі без пилу

Фото надане компанією U!ZAHVATI

Останнім часом театральни колективи, особливо молоді, активні і, як правило, незалежні, займаючись промоушеном нових проектів, використовують термін «вперше в Україні». Така вже практично обов’язкова ремарка на афіші, звичайно, привертає до себе увагу, додає вагомості і, по суті, дійсно, відображає реальну ситуацію – кожна трупа, в конкретному складі, з конкретним твором, здійснює своє «вперше». Звичайно, для тих, кому важливо, «дойти до самой сути», прискіпливий або просто уважний погляд на самопризначених новаторів може обернутися серйозним розчаруванням. Адже і вєлік давно вигадали, і про найсміливіші «сучасні експерименти» можна прочитати в підручниках з історії театру, зокрема, українського. Але що ж тоді? Зупинятися і припиняти власний пошук?

Колись театр «жив» на майданах, ринках, мандрував аж поки не пустив корені в стаціонарному приміщенні, яке останні десятиріччя майже не провітрювалося.

Фото надане компанією U!ZAHVATI

Але, на щастя, все циклічно. І на горизонті знову з’являються «імена», які за допомогою різних засобів та рішень, не зважаючи на можливі звинувачення типу «а це ми вже проходили», намагаються вивести його якщо не з коми, то зі стану глибокого сну – точно. Так у Києві майже одночасно (влітку), в різних «родинах» народилися дві (абсолютно різні) вистави, які поставили на ноги глядача, запропонувавши йому… прогулянку.

«Перетворити слово у справу набагато важче, ніж справу в слово»,- казав Максим Горький. У випадку з Диким театром, який переніс свою виставу в зоопарк («ZOO»),  і з командою «U!ZAHVATI», яка на чолі з режисеркою Поліною Бараниченко вирішила познайомити українську аудиторію з так званим імерсивним театром,- справа підтвердила слово.

Такого театру, маю на увазі художнього (бо знову-таки цього літа сценарист і драматург Дмитро Левицький спільно з художником та актором Петром Армяновським заснували стартап Pic Pic, що теж спрямований на аудіотури. Таки собі тематичні, соціально-документальні, пізнавальні екскурсії), в Україні ще не було.

Фото надане компанією U!ZAHVATI

Народившись у Британії (шоу «Sleep No More»), цей формат крокував до нас майже 6 років. Тому не дивно, що думка про подібні «променади», які покликані зруйнувати межу між глядачем та актором, народилася одразу в кількох світлих головах.

Дикий театр вже зіграв свою останню виставу в київському зоопарку, а ось режисер Поліна Бараниченко після успішного проекту «Время», що грається майже щодня о 19:00 і досі, минулого вікенду, презентувала всім емоційним мандрівникам і пошуковцям, нову, цього разу «рукописну» подорож.

Вистава «Диалоги. Предисловие», для якої українська компанія «U!ZAHVATI» обрала колоритну локацію – не просто Арт-Завод Платформу з його фактурним простором та надихаючою атмосферою, а саме Кураж-базар в розпалі, з його численними відвідувачами, особисто для мене, стала чимось більше, ніж просто ковток свіжого повітря.

Фото надане компанією U!ZAHVATI

Це відчуття подібне до того, коли після довгої зими ти стоїш на березі океану, ноги лоскочуть хвилі, обличчя обіймає теплий морський вітер, а ти закриваєш очі, ковтаючи з першими ароматами літа неймовірний спокій.

Ця передмова («предисловие» в назві – не художній образ, а саме інформативне попередження) – наче очікування солодкого занурення в безмежний океан.

Поетичні образи після перегляду доводиться стримувати, адже діалоги про слова, в які ти вступаєш, тільки-но вдягнув навушники, налаштовують на певний лірично-філософський лад. І якщо хтось може припустити, що в час навіжених темпоритмів, суцільного «нічогоневстигання» і болісної ситуації в країні, стан гармонії і щастя – це легковажність з боку театру, то хочу нагадати, що в житті перед тим, як зробити важливий крок, необхідно зупинитися і послухати себе.

Фото надане компанією U!ZAHVATI

Саме це і запропонували зробити в «Діалогах». Те, що для занурення в такий медитавний стан творці вистави обрали саме серце базару, не тільки додало якогось авантюрного настрою (коли ти опиняєшся в місці, де всі продовжують швидко жити, ведуть, по суті, автоматичні діалоги і виконують такі ж самі дії, ти точно відчуваєш свою особливість. В цей момент ти – герой фільму,- цього маленького вигаданого життя, яке привертає увагу непосвячених), але й влучно продемонструвало, що побути наодинці з собою, зі своєю думкою або рідною людиною можна будь-де. Для того, щоб почуте головне, потрібно просто почати слухати.

І ти починаєш. Слухаєш, вдивляєшся, чекаєш, несподівано для себе кудись біжиш. Але не в чергу за новим капелюшком чи окулярами, а за невідомим новим, не помічаючи, як один голос в навушниках починає все активніше відрізнятися від загального фону. Перед очима з’являється герой. Він дуже схожий на модних відвідувачів Кураж-базару. Але все-таки він інший. Поет, філософ, людина, яка своїм бурмотінням під ніс, за допомогою тисячі непотрібних слів, допоможе тобі зрозуміти їхню вагу. Павло Алдошин нещодавно привернув мою увагу своєю роботою в виставі «Король Убю» театру «Мізантроп», але тут на час цієї пригоди я забула, що перед нами актор. Це неперевершені відчуття. Персонаж Павла викликає посмішку і таку саму цікавість, з якою і він дивиться на звичайні речі, що нас оточують.

Фото надане компанією U!ZAHVATI

А потім сталося знайомство з ще одним героєм. Чуттєвим, глибоким, вдумливим, виразним. Він так багато сказав, не вимовивши жодного слова. В його очі хотілося дивитися і відводити погляд водночас. Танцюрист Ільдар Тагіров своїм хореографічним монологом створив цілий світ. Його вміння бути таким зосередженим, сконцентрованим та наповненим в умовах, коли купа факторів відволікають тебе щохвилини, дивує та викликає повагу. Alter ego, натхнення, душа. Світло, яке на мить торкнулося кожного, хто був поруч.

Фото надане компанією U!ZAHVATI

Такий живий, непередбачуваний, миттєвий та інтуїтивний театр, однозначно, захопив мене по-справжньому, вразивши не тільки внутрішнім змістом, але й професійністю, з якою творці вистави поставилися до організаційних і технічних аспектів. Кожен етап подорожі був детально підготовлений. Це, однозначно, повноцінна вистава, з гарною сценографією (так, і вона теж була), продуманими мізансценами і драматургією з фокусом, секрет якої полягає в тому, що кожен глядач створює свою історію, наповнюючи її власним бекграундом та сенсом. Бо, як попереджає рукопис, який на початку видали, кожному з нас: «Однаджы я заметил, что о ком бы человек не говорил, он всегда говорит о себе».

А для того, щоб діалоги не вимерли, як динозаври, – постарайтеся відвідати вистави, які створює команда U!ZAHVATI. Бо це справжній театр без пилу. Ну і, звичайно, починайте говорити і слухати. Мистецтво розмовляти доступно кожному.

Фото надане компанією U!ZAHVATI