Чому гальмує театр?..

«Театральний голод», «творча криза», «період застою»…  Ці поняття дехто вважає найбільш точними визначеннями, коли мова заходить про аналіз сучасного українського театру. А дехто взагалі стверджує, що його (саме українського театру) ніколи і не існувало. Але це позиція тих, хто або намагається радикальними заявами привернути увагу до своєї персони, або прикрити такими крилатими фразами свою необізнаність.

Брак драматургії?

Але повернувшись до сьогодення, не можна не помітити, що вже не перший сезон глядач  часто або активно сумує під час вистав, або  іноді демонстративно ігнорує їх появу. Звичайно не всі, є категорія глядача, серед яких ті, хто «любить, вірить, чекає» і не втрачає надію. Багато є й таких, які ходять, дивляться все «запоєм», сміються після слова «лопата» і плескають після кожного вдалого акторського «па», але мова не про них. І навіть не про те, що театр повинен сам виховувати  свого глядача, і що за останні роки методи його виховання дуже змінилися. Зараз обговорювати питання відсутності сучасного драматургічного матеріалу, на якому і потрібно «зрощувати» свого глядача – це все одно, що намагатися ще раз відкрити теорему Піфагора.

Ця тема неодноразово підіймалася, обговорювалася. Вона дійсно має місце бути і дуже болить. Звісно, хочеться мати надію, що «вже народився той богатир»,який зможе розвіяти міф браку геніїв сучасної драматургії. Але! На щастя в нас є великі і вічні класики, актуальність п’єс яких ніхто ще не скасовував тому говорити про те, що театр спить через відсутність драматургічного ґрунту, докорінно невірно. Звичайно, є речі без яких театр не може існувати і щоб (перифразуючи Маяковського) «театральная лодка не розбилась о быт» акторам доводиться розмовляти словами героїв  А.Марданя або А.Крима. Але не весь репертуар будується на таких п’єсах. Якщо проаналізувати репертуарні листи  театрів нашої країни, то навіть на афішах провінційних театрів переважають такі імена, як Шекспір, Чехов, Островський, Гоголь, Ібсен, Брехт і інші. Одже, справа не в бракові драматургічних кадрів.

Ну, виходить, режисура  – це те, що так  загальмувало наш театральний процес?.. А що з нею не так? Чи її також немає? А куди ж зникли  молоді активні «автори» таких потужних вистав, як «Женитьба» (вистава Ю.Одинокого у театрі драми і комедії на Лівому Березі Дніпра),  «Трохи  вина або 70 обертів» (режисер Д.Богомазов, постановка на тому ж Лівому березі)…? А вони не зникли, вони просто перейшли в іншу вікову категорію «кому за 40»,  і можливо, саме цей перехід зробив їх менш активними і продуктивними. Звісно, вони продовжують працювати, творити, але шедеври народжуються  все менше. Є й такі метри, як (якщо вже почали розглядати Театр драми і комедії),  Е.М. Мітницький, але щось процес «виношування» його творчої дитини  останнім часом дуже затягнувся.

Звичайно, якщо дослідити причини такого стану, в якому опинилися режисери, митці і взагалі наш театр, не можна не побачити тих глобальних проблем, які лежать на поверхні  – нестача менеджменту, кадрів, які б в складному творчому механізмі виконували конкретну організаційну роль, і головне відсутність фінансування… Але в цьому переліку на авансцену виходять ті самі питання, які підіймалися багато разів за часи  існування театру в принципі. Вони стали майже риторичними. Незважаючи на це, театр продовжує жити.

Одже,  зробимо проміжний висновок. Так званий тимчасовий занепад театру, ключове слово тут «тимчасовий» – це не тільки брак достатньої уваги з  боку держави; не відсутність талановитих режисерів і навіть не практично нульовий рівень сучасної драматургії, тут щось інше.

Про це Інше і піде мова далі. Не секрет, що Театр – це такий собі величезний механізм. «Теорію» про маленький гвинтик, який вийшов з ладу і зупинив роботу всієї складної конструкції, ми пам’ятаємо. В нашому випадку гвинтик – це людина. Тобто, Людина в театрі. Спробуємо розглянути нашу проблему з точки зору так званого «людського фактору»,зокрема в контексті «людина-режисер», «людина – актор».

І якщо досліджувати ситуацію в такому ключі, можна поставити якщо не діагноз, то принаймні  визначитися з деякими симптомами нашої театральної хвороби точно. Людина  – це той двигун, без якого не може існувати театр. Тому такі  риси, як лінощі або амбіції в їх нездоровому прояві можуть сильно гальмувати весь творчий процес. І хотілося б, щоб всі це розуміли, починаючи від театральних вузів, з яких і виходять вищезгадані драматурги, режисери, керівники.  Щось давненько світ «не отримував  свіжу порцію геніїв». Чому? Що змінилося з часів випусків Б.Ступки, Г.Хостікоєва, В.Горянського, Д.Лазорка, Ю.Одинокого та інших талановитих митців? А можливо, якраз нічого не змінилося і в цьому вся справа? Всі ми з глибокою повагою ставимося до мудрої старості, до наших заслужених пенсіонерів, але педагоги, які викладають режисуру і не працюють в професії – це щось з області фантастики.  Можна донести теоретичний матеріал, але практика – річ вимоглива і складна. Так, в багатьох з викладачів раніше такий досвід був, і дуже вдалий, але раніше. Тому тоді і були зовсім інші результати після випуску.

Акторська професія потребує не меншої уваги. Добре, що курси набирають заслужені майстри сцени, але, на жаль, деяких з них студенти бачать декілька разів на рік. Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого наприклад, наповнений іменами, які піднімають його статус, але  аж ніяк не рівень підготовки майбутніх професіоналів. Про інші театральні заклади навіть страшно згадувати. Якось у театрах завжди з більшою увагою ставилися до студентів університету і ще до випускників Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Але після того, як з життя пішла Н.М.Пінська, коледж втратив свого головного потужного викладача і сьогодні його рівень залишає бажати кращого.

Згадаймо студійців К.С. Станіславського, лабораторію Л.С. Курбаса або театральну майстерню В.Е.Мейєрхольда. Велика увага приділялася вивченню музичної грамоти, історії мистецтва, і все для того, щоб збагатити рівень освіти, стиль.  Підняти рівень молоді. Проводилися різноманітні  тренінги, які були направлені на наповнення як внутрішнього, так і фізичного стану студійця. Молодь  перебувала в постійному «активі», вона отримувала цікаві завдання, займалася як практикою, так і теорією. Окрім цього, наприклад березільці мали ще можливість працювати з іншими діючими режисерами, художниками, композиторами.  І все це відбувалося в атмосфері позитиву і величезної поваги і любові до викладача, яким студенти захоплювалися  як професіоналом і який  перебував  у постійному контакті з ними. Тобто величезна роль приділялася вихованню молодих спеціалістів. До них ставилися як до потенційних наслідувачів театральної справи.

Хотілося б,  щоб і в наш час питання виховання було переглянуто. Режисер, актор повинен бути освіченою людиною в різних галузях мистецтва.  І робити це потрібно, перш за все на власних прикладах. Зараз студенти вже на другому курсі вважають, що всього навчилися, а треба зробити так, щоб такого відчуття не виникало. Потрібно насичувати програму різними цікавими дисциплінами, залучати діючих митців , проводити семінари, майстер-класи. Запрошувати успішних людей для бесід, які могли б надихати молодь. І звісно, все плюс до всього – опанування нових підходів, напрямків в режисурі і  майстерності актора потрібно досліджувати перш за все тим, хто «несе це в маси». Тобто було б зовсім не погано, щоб відчуття того, що вони також не досконалі і що ще є простір для нової інформації, виникало і у наших заслужених педагогів.

Розглядаємо питання далі. Час влаштовуватися до театрів. А тут знов проблема. Ставок немає. Трупи наповнені. Може, генії і випускаються, але просто не встигають розкритися у професії, залишаючи її, або згораючи на всіляких халтурах. Як так – немає місць у театрах? Навіщо ж навчалися? Тут складна ситуація, в якій без втручання держави не розібратися. Але якщо цього чекати, можна молодим випускникам і посивіти. Так що ж відбувається? Тільки криза заважає збільшити кількість ставок, чи є ще щось? Тут я знову виступаю в ролі такого собі Раскольникова в жіночій особі, але  з уявною сокирою  у руках. Не хочу видатися жорстокою, але знов поверну вашу вагу в бік старшого покоління. Якщо подивитися на творчі склади театрів, можна побачити велику кількість «старичків», які вже багато років ніхто не бачив у виставах. Тоді чому вони й досі в штаті? Чому на великих підприємствах навіть заслужені працівники ідуть на пенсію, і це абсолютно логічно, а в театрі це майже не практикують?  А можливо, більшим святом для них була б не робота в театрі, в який потрібно приходити один раз на місяць, а почесні проводи на пенсію, потім запрошення на свята, на день театру, можливо, навіть виклики на разові вистави. Все це вирішується, тільки потрібно про це подумати трохи більше?..

Ну ось, вже працюють наші юні кадри по театрах. І тут знову випливає славнозвісне «я все вмію». А коріння цієї хибної думки – в лінощах. Звичайно, постійно займатися самовдосконаленням і навчатися –непросто. «Все профессии нужны, все профессии важны!» Але чомусь лікарі, банкіри,  перукарі постійно знайомляться з новими правилами, вивчають новітні розробки, технології в своїх галузях, а театральні діячи один раз навчилися і працюють, вдосконалюючи все життя те, що вміють. Так не може бути, адже нічого не стоїть на місці. Рух – це постійна складова нашого життя. Але багатьом для подібного руху потрібний поштовх. У деяких театрах, наприклад, практикується таке поняття, як щорічна атестація. Актори самостійно готують уривки, намагаються розкрити себе з іншого боку. Це вдала ідея, тому що дозволяє і відкрити тих, хто до цього був недостатньо задіяний в репертуарі театру, і дає простір для власної творчості. Під час таких показів молоді режисери можуть також привернути увагу до своєї персони і зацікавити художнього керівника своїми ідеями.

Також заважає розвиватися в достатній мірі акторам і режисерам абсолютно незрозуміле  небажання дивитися вистави театрів-колег. Ревнощі, заздрощі – це зовсім не ті людські риси, які потрібні відгукуватися у професії. Потрібно знайомитися з творчістю інших колективів, бо цей вид діяльності як ніякий інший потребує глибокого занурення у всі його прояви. А у нас, на жаль, іноді зустрічається, що навіть художні керівники проти таких відвідувань. Ну як можна не сходити, наприклад, на вистави у постановці Р.Стуруа, Л.Зайкаускаса? Якщо вже зайшла мова про це, не можна не помітити прояву «людського фактору», коли з репертуару театру знімаються потужні вистави талановитих режисерів, які з різних причин перестали бути «фаворитами  короля»; коли режисери раптом переходять з одного театру в інший, зовсім припиняючи не те щоб ставити, навіть відвідувати театр. Дехто повертається, дехто ні. Але хто від цього страждає? Актори, глядач, театр…А ось визнати це не кожному керівникові під силу. А так хотілося б, щоб театр ми сприймали дійсно як храм мистецтва, як спосіб вести діалог з глядачем, з суспільством, а не місце для самоствердження. Щоб ті регалії і статуси, які надаються театрові, не були приводом для зупинки творчого зростання всього колективу і кожного митця окремо. Адже зупинятися потрібно тільки для того, щоб нагадати собі : «Я прийшов сюди займатися творчістю!».