Біль одного кольору

— Це моє життя.

—  Я — Марія! 

Моя земля — Україна.

Моя кров — червона. 

Знаю. Бачила.

ТИША…

Павел Ар’є «Кольори» (прочитати матеріал про драматурга і подивитись його відео-інтерв’ю  можна тут)

Є вистави, які ти аналізуєш, розкладаючи кожен компонент по полицях, знаходячи йому виправдання або сенс, а є такі, після яких хочеться обмірковувати лише те, що відбувається після перегляду саме в тобі. 

Остання прем’єра режисера Влади Бєлозоренко в театрі «Золоті ворота» саме така.

Після закінчення «Кольорів», поставлених за п’єсою Павла Ар’є, в серці і голові народилася така тиша, яка виникає в кінці прочитання гарної книги, або в фіналі потужної, глибокої вистави, коли на сцені і в глядацькій залі зтм (вже погасили світло), а публіка, ще не оговтавшись від побаченого, знаходиться в люфт-паузі, яку вже через декілька секунд взірвуть справжні, щирі оплиски.

Але іноді навіть під час криків: «Браво!», з якими ти, нарешті, відверто погоджуєшся, ця тиша починає наповнювати тебе всю, збільшуючись в розмірах і набуваючи сенсу, а ти кожною клітиною відчуваєш, шо зараз відбулося шось дуже важливе саме для тебе. Шось інтимне, сакральне, приховане вийшло назовні для того, щоб ти ось так мовчки стояв під час, коли навколо сльози, квіти, привітання, наполегливо прислуховуваючись до шаленої енергієї, яка розривається в середині тебе на атоми думок і відчуттів.

Це вистава стала проповідю про жінку, маму, бабусю, сестру, про мене. Не маючи в собі міжстатевого, еротичного контексту, засуджувальних або зверхніх інтонацій, вона містить в собі бажання дослідити, навіть не життя, а саму жінку, яка одного роду з Божою матір’ю і країною, з якою на превеликий жаль, має один колір крові (краще б ми його ніколи не бачили), і з якою на двох переживає одну трагедію (чи то трагедіЇ).  

І хоча історія розказує про цілком конкретну людину, її життя зі всіма побутовими і інтимними подробицями, для мене вона стала відвертістю про спільний біль одного коліру, який об’єднує долю жінки і країни. Нашої країни, в якій свято змінюється драмою, трагедією, війною, і так по колу…

А ще, ця вистава, зі своєю гротесковою першою частиною, направленою на введення в оману не знайомого з драматургічним матеріалом глядача, але яка активно натякає на шось зовсім містичне, не натуральне, підсвідоме, допомогає примиритися з собою в минулому, теперішньому та майбутньому і зрозуміти, що весь життєвий перелік подій направлений на те, щоб одного разу всі наші кольори зустрілися для повного з’єднання.

Здавалося б, на цьому можна було б і закінчити свій відгук, залишивши його на рівні відчуттів та інтонацій, тим більше, шо кожна обговорена деталь, може стати спойлером, який порушить чарівність сценічного змісту, але все-ж таки зупинюсь на тому, що зробило цю виставою саме такою для мене особливою і особистою.

По-перше, це — режисура, яка відчувалася в кожній деталі. Чесно кажучи, я не очікувала, що вистава зможе вразить мене так само сильно, як свого часу, п’єса Павла. Але гра з жанрами, дві різних за градусом і настроєм дії, сюжетний ребус, який Влада ще більше підсилила, відтягнувши час розшифрування до самого фіналу і насичення красномовними образами (святкова скатертина, яка згодом перетворюється на саван; рейки, які все життя переслідували стару жінку; постійне очікування свого останнього поїзду; музика в голові; постійний відлік: кроків, свічок, чашок, крапель, часу та багато ін.) стали цікавою подорожжю у роздуми вже не одного, а двох авторів. 

Відчуття, коли ти розумієш, що кожен рух і предмет на сцені важливий і обміркований (при цьому не технічно і теоретично, а фізично і психологічно відчутий тими, хто все це реалізує), коли ти не тільки дивишся, але й читаєш (або іноді тільки відчуваєш) всі режисерськи підказки, особисто для мене, є найважливішим в театрі. Бо коли тебе розриває від думки, що ти одночасно знаходишся в різних місцях — на сцені і в глядацькій залі — це магія. 

І по-друге — актриси, які перетворили виставу на суцільне свято. Абсолютна кожна виконавиця була на своєму місці. Різні, емоційні, чуйні і переконливі. 

Чорна жінка (Валерія Брянська) — конфлікт фізичного і психологічного віку. Конфлікт спогадів і сьогодення. Очікувань і можливостей. Як точно Валерія передала стан, коли добра людина не може справитися з власним роздратуванням собою, своєю немічностю і розумінням, що це бачать оточуючи, на яких вона і транслює своє незадоволення. Їй хочеться тепла і уваги, але вона не в силах дати його іншим, тому і не відбувається обміну теплими енергіями. ЇЇ жінка — це дитина в тілі бабусі, і актриса зіграла їх обох. Зовсім трохи не вистачило Валерії досвіду в драматичних по силі, але стриманих по подачі, сценах, але оскільки вона вже на другому показі продемонструвала, шо відчуває атмосферу, стиль і жанр, не вдаючись до перебільшеннь, я впевнена, шо з часом її робота буде більш амплітудною.

Фіолетова жінка (Віталіна Біблів) — зовні відкрита книга з прихованою таємніцею між рядків. Це жінка, яка дає зрозуміти, шо їй нема чого приховувати, така собі синя панчоха, повністю занурена в домашні справи і опікування іншими. Жінка без емоцій, жінка-господар. Те, що вона змушена виконувати не тільки жіночі, але й чоловічі обов’язки, актриса підкреслила своїм костюмом — чоловічим піджаком, намальованими вусами спочатку і навіть підкладеними (збільшеними) грудьми, які своєю штучність натякають про відношення героїні до самої себе, як до жінки.

Але саме цей, такий наче прямий і простий образ виявивися для мене найскладнішим у виставі. Його, як власне, і всю першу дії, хотілося постійно розгадувати, знаходячи зачіпки в оцінках та діях, намагаючись зрозуміти, в чому саме слабкість цієї жінки. І пізніше стає зрозумілим, що вона саме в її силі, яка народжена в бажанні закрити від всіх біль втрати коханої людини, від якої лишилися тільки спогади та той самий піджак.

Хочеться сказати, що Віталіна має рідкий дар постійно знаходитися на межі —  правди і неправди, гротеску і натуралізму, комедії і трагедії. Актриса робить це так легко і природньо, наче запевняючи, шо всі ці абсолютно зрозумілі (але тільки на перший погляд)  жінки (зіграні ролі) — це все вона в запропонованих обставинах, але це далеко не так, і ті, хто може дивитися далі візуального ряду, це точно знають.

Червона (Катерина Вишнева) — ще одна жіноча драма. Сексуальна красуня, з зовнішньою і внутрішньою історією, які іноді навіть не перетинаються. Це вічне не вірне сприйняття жіночої вроди, яка на думку багатьох, не відчуває біль. Жінка-картинка, для якої простіше відлякати, ніж відкритися. Але на це є причини в минулому. Для мене Катерина стала особистим відкриттям — не часто жінка-актриса може так органічно вульгарно жартувати, не переводячи дію в пошлий несмак. Найгостріші репліки у виставі належать саме героїні Вишневої, але вона так смачно і тонко їх вимовляє (або виконує), як може тільки людина з гарним відчуттям гумору і міри. Можна вважати, шо саме Червона героїня стала уособленням візуальної жіночності історії, але своєю суперечливістю вона відштовхувала і притягувала водночас. Важливо, що актриса не милувалася собою, не грала в сексуальність, а якось зовсім невимушено розбризкувала її в зал разом зі своїми французьськими парфумами.

Помаранчева (Анна Глухенька) — жінка-дівчина, яка знаходиться на початку знайомства з собою, своєю природою і силою. Цей образ, сам по собі, найпрозоріший в п’єсі, без подвійних планів і драм, тому можна тільки оцінювати органіку виконання і відчуття, які він викликає. Анна Глухенька, дійсно, була тим цнотливим нерозквітнувшим бутоном, який наливається, тягнеться до сонця і вже не боїться торкнутися до його променів. Актриса не вибивалася з загальної картинки, була милою і природньою.

Рожева (Лілія Цвелікова) — жінка-дитина. Допитливість, наївність, бажання любити і демонструвати свої почуття, фейєрверк і вибух. Вона може відчувати водночас і біль, і радість, плакати і сміятися, ображатись і піклуватися. Лілія купається в жанрі і формі першої дії. Це абсолютно її середовище. Таке відчуття, шо пластичний, буфонадний театр — її повітря, яким вона дихає так давно, що вже навчилася бути трохи більше, ніж людиною з накладеним носом клоуна. Рожева-Цвелікова дуже зворушливо намагається покращати настрій присутнім, вона — суцільне безхитрісне добро. Але разом з тим, це дитина з досвідом, яка вміє цінувати рідну людину і життя, тому кожна іі дія транслює ще й любов до нього. Лілія стала другим акторським відкриттям для мене, тому що окрім дитячої енергії, яку я відчувала (а грати дитину — це надскладне завдання), героїня мала другий план, який, як і у випадку з Віталіною робив її образ об’ємним та цікавим для розгадування.

Взагалі, відчувається, що кожна творча одиниця, що увійшла до складу команди «Кольорів» внесла в цю не просту історію жінки-емігрантки з важкою долею, частину особистої історії з життя своєї родини. Розумієш, що весь той драматичний бекграунд, якого, як я думаю, в силу віку, не мають ані виконавиці, ані режисер, знаходиться в нашій підсвідомості, як об’єднуючий код, який може допомгти не тільки розгадати, але й зробити знайомим і душевним найскладніший сценічний ребус.

Відео-відгуки, уривки з вистави та інтерв’ю з режисером