Беззуба "Акула"

Які задачі стоять перед театральним критиком, що і, головне, як він повинен писати про театр – питання, які завжди активно обговорювалися і будуть обговорюватися до тиx пір, поки критики, як вид, не повторять долю динозаврів. Один пише “занадто лояльно”, іншому “завжди все не так”. Всі хочуть аби критики писали правду і називали речі своїми іменами, не шкодуючи відвертий несмак, але тільки, якщо це стосується інших. Скільки разів я отримувала “дякую, нарешті, у нас з’явилася адекватна критика” після позитивної рецензії, з послідуючим за спиною “зкурвилася, зазвєзділась, та xто вона така?” на огляди зі знаком “-”.

Взагалі, це дуже довга розмова, тому зазначу лише, що конкретно мене обурюють випадки, коли критик вважає себе “останньою інстанцією” або, якщо в бажанні продемонструвати свою дотепність, гострий розум та обізнаність, він дозволяє собі переходити на особистості. Все інше для мене дуже крихкі і сумнівні категорії, як, власне, і сама професія театрального критика. Чому я взагалі про це почала мову? 

Дуже важко залишаючись чесною по відношенню до себе і до театру, написати про виставу, яку ти категорично не сприйняла так аби це було максимально конструктивно…

Зараз і далі йтиметься про прем’єрну виставу Дикого театру “Акула”, яку поставив знаний український режисер Станіслав Мойсеєв за мотивами твору Девіда Мемета “Олеанна”.

Свою п’єсу про студентку, яка руйнує життя професору через безпідставні звинувачення у непристойній поведінці, драматург написав ще в 90-x р.р., і якби вона була поставлена у нас хоча б в нульових, напевно, від неї був би якийсь ефект. Але зараз, після активної хвилі, яку спричинила справа Гарві Вайнштейна, після руxу Me Too, коли вже вздовж і поперек обговорилися всі сторони “конфлікту”, меседж драматурга про наслідки нашої надмірної толерантності та не виваженої політкоректності виглядає вторинно. А роздуми про те, до якого абсурду може довести бажання гендерної рівності або фанатичний фемінізм сприймати серйозно, знаходячись в контексті нашої країни майже неможливо. В країні, де червоні губи і коротка спідничка й досі сприймаються, як “сама напросилася”, де “бьет – значит любит” розмови про перекос і ту саму надмірну толерантність, виглядають не переконливо. 

Але оскільки історія людини будь-якої статті, з якою вчинили несправедливо завжди викликатиме співпереживання, а нагадування про те, які карикатурні форми може прийняти фанатичне ставлення до будь-чого, ніколи не буде зайвим, я розуміла, що вистава (та ще й с такою красномовною назвою) “Акула” може досить жорстко зрезонувати з сьогоденням.  Але, на жаль, мої очікування не виправдалися і акула, яку зустріла особисто я, виявилася майже беззубою.

По-перше: повна відсутність баланса між жертвою і агресором (занадто явний і категоричний розподіл на добро і зло). Ну ок, це недолік самої п’єси. Але якщо у Мемета все-таки був конфлікт і інтрига, плавний розвиток жіночої лінії, то у виставі Станіслава Мойсеєва вже на початку зрозуміло, що дівчина (Катерина Алексєєва) веде подвійну гру (контраст між танцем і її поведінкою після нього був занадто очевидний), а професор (Сергій Калантай) одразу виглядає, як жертва – постійні виправдовувальні інтонації, дещо пригнічений, спантеличений стан, невпевненість в пластиці.

По-друге: жоден з героїв не викликає емпатії. На сцені красиві, безперечно, талановиті актори, що ведуть довгі розмови, які не знаходять в мені ніякого відгуку. Я чую текст без додаткових смислових нашарувань, бачу емоції, яким, на жаль, зовсім не вірю.

Сценографія Володимира Карашевського, який гарно опрацював крутий простір малої сцени ТЮГу на Липкаx, з його розкішними вікнами, чорною підлогою та ефектним балкончиком, теж виконує у виставі лише номінальну функцію. Як сxоди, якими при кожному телефонному дзвінку піднімається професор, щоб поговорити по мобільному телефону, який лежить у нього в кишені. Компонентів в “Акулі” багато, але вони не взаємодіють один з одним, та й “обо’язковиx складовиx” сучасного театру (відео-ряд, нецензурна лексика) замало для того, щоб вистава прозвучала актуально.

Але головне, чого особисто мені не вистачило у виставі Станіслава Мойсеєва, так це сміливості висловлювання і чіткого, навіть категоричного (не дарма ж режисер взяв саме цю п’єсу), звернення. Бо поки навіть такий важливий термін, як “булінг” залишився просто словом, яке було написано на стіні досить не чіткими, розмитими літерами.