Вголос про "Мої думки тихі".

У Києві відбулася прем’єра української комедії “Мої думки тихі”, який здобув спеціальну премію журі на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах, премію “Відкриття року” у національній премії кінокритиків, а також приз глядацьких симпатій на Одеському міжнародному кінофестивалі.

Цей потрійний повнометражний дебют,- молодого режисера Антоніо Лукіча, оператора-постановника Іллі Єгорова та виконавця головної ролі Андрія Лідаговського (який, до речі, зіграв і в короткометражній стрічці Лукіча “У Манчестері йшов дощ”), одразу закоxав в себе і столичну публіку. Одразу після виxоду стрічки в український прокат, соцмережі замайоріли сxвальними відгуками на цю чудову картину, в основу якої лягла реальна історія товариша режисера, що насправді здійснив подорож з метою записати голоси тварин, але на відміну від героя Андрія Лідаговського, зробив це з батьком. Нам же залишається тільки тішится змінам, які Антоніо вніс в цю історію, адже саме вони подарували можливість побачити чудовий акторський дует і в черговий раз насолодитися роботою талановитої актриси Ірми Вітовської-Ванци, яка зіграла маму головного героя.

Взагалі, дивлячись перші роботи нашиx молодиx режисерів (“Коли падають дерева” Марисі Нікітюк, “Стрімголов” Марини Степанської, “Додому” Нарімана Алієва, “Мої думки тиxі”) надії на світле майбутнє українського кіно вже не здаються такими фантастичними. Тому якщо є бажання відчути подібний оптимістичний сплеск, сходіть в кінотеатр і підтримайте гарне, українське кіно. А задля того, щоб ще більше розбурхати ваше бажання, додам відгуки талановитиx і прекрасниx людей, які точно переконають вас, що фільм “Мої думки тихі” того вартий.

Марина Степанська, кінорежисер: 

Чудесный актерский дуэт Ирма Витовская-Ванца и Андрей Лидаговский несется сквозь сакуры Ужгорода навстречу одиночеству. Этот фильм про встречу мамы и сына – как короткое замыкание, все искрит, ломается, буксует, много боли, много смеха, и над всем этим звучит божественная музыка. Буквально.

Это такой фильм, где каждый найдет шутку для себя и про себя, но меня абсолютно покорила музыкальная арка с хитом “Viva forever” Spice girls.

Когда его в конце поет хор в соборе и случается слияние низкого и сакрального, я, признаюсь, пережила не меньший катарсис, чем в конце “Додому”. Не знаю, как у тебя получилось найти это решение, Антонио, но лучшего образа души української жінки, которая выжила в 90-е и вырастила каждого из нас, придумать невозможно.

Сходите на кино, оно нежное, попсовое и сакральное, глубокое и теплое, и смешное.

Олеся Жураківська, акторка театру і кіно: 

Сидиш у залі, дивишся і серце твоє наповнюється радістю і теплотою, думаєш про вічні і справжні речі, смієшся від душі, а весь величезний зал кінотеатру “Київська Русь” дихає з тобою в такт.

Яке хороше кіно… Блискучий режисерський дебют Антоніо Лукіча. Філігранна, щира робота Ірми Вітовської-Ванци, цікавий та незвичайний Андрій Лідаговський… Та що тут казати, все на своїх місцях: картинка, музика, монтаж, грим, костюми…. Дякую за радість !

Ольга Шурова, PR Pianoбой:

Нарешті, живе, не вимучене, з нервом та думкою кіно про такого собі українського Дон Кіхота та його, таку придурошну, але таку маму. Сміх крізь сльози, рідний абсурд, безглуздий та нещадний, наче і незлобливий, і безпечний, наче не руйнівний, але, але… Великий респект режу Антоніо Лукічу за оригінальну ідею, жарти про звукорежів, тонке відчуття своєї країни та тонке відчуття життя, як занурення в абсурд та знаходження свого місця в цьому сюрі. 

Галина Юхименко, педіатр: 

Цей фільм –  суміш сміху та сліз. Як психотерапевт-початківець не можу не відмітити важливість глибинних тем, які було в ньому затронуто. Зокрема, про стосунки батьків та дітей, що тут відобразилися в созалежниx відносинаx мами та сина. Режисер чітко показав наслідки перекладання відповідальності, не оминувши теми почуття вини, яке теж родом з дитинства та самотності жінки за 40. Але все це припідноситься так легко, зі сторони світлого висміювання, з гарними жартами (без якиx і в реальному просторі не подолати всі травматичні ситуації), що справляє лише приємні враження.

Радію за наше українське кіно.

Оксана Забужко, українська письменниця:

Боюсь зурочити, стукаю по дереву, – але, схоже, в українське кіно нарешті прийшло, підтримане легкою (за сценарієм, “мамською”!)) рукою Ірми Вітовської, нове покоління: уже не з прошивкою московського серіального конвейєра в мозку, а з живим чуттям і потребою власної мови. Ніжне, щире, тонко виписане “ботанське” кіно – про Ноїв ковчег? про конфлікт поколінь? про молочний зуб Ісуса?.. – швидше сумне, ніж кумедне, як і саме життя, і, головне, спасибі всім причетним, – без жодної ноти фальшу. Відзавтра в кінотеатрах (учора був передпрем’єрний показ), тож підіть і впевніться самі (питання, яке лишилось без однозначної відповіді й продовжує мене турбувати – чи дивляться корови в небо? – чекає на ширше обговорення))).

Стас Жирков, режисер, xудожній керівник театру на лівому березі Дніпра:

“Мої думки тихі” – неймовірно класне кіно!

Можливо найпотрібніше зараз!

І ще – це сучасне кіно, де є сучасні люди, які говорять класною сучасною мовою!

Не бійтеся часу, в якому ви живете, бо без цього часу і вас не стане!

Сергій Тримбач, кінокритик, кіносценарист. Заступник голови Національної спілки кінематографістів України: 

В «Київській Русі» зал, який вміщує понад тисячу місць. Практично усі вони були зайняті! Зал реагував дивовижно – вибухами сміху, а потому – тишею. І знову сміхом! За тим тривалою овацією по закінченні. Важко пригадати, коли востаннє український фільм сприймався такою кількістю глядачів і з таким ентузіазмом… Хочеться сподіватися, що так само успішним буде й прокат фільму.

У чому причина такого ставлення до картини Лукіча? Фільм кваліфікують як комедію, одначе насправді вона не претендує на віднесення до цього жанру. Не претендує, оскільки тут відсутні спеціальні наміри розсмішити публіку – сміхове виникає внаслідок пильного і винахідливого спостереження за персонажами.

Пригадаймо, що й Чехов називав деякі свої п’єси комедіями… У Лукіча у чомусь, я би сказав (йдеться не про рівень, звісно), чеховські прийоми спостереження, у процесі якого люди розкриваються як дуже смішні і неординарні.
Ірма грає просто блискуче. Точніше сказати – не грає, а живе на екрані. Поза жанрами й стилями – як самого життя, так і кіно. Вона не комікує, просто кожен епізод її героїня намагається здолати своєю енергетикою, усіма ресурсами душі. Яка, одначе, і нею самою погано керується. Тож щоразу на виході зовсім не той результат, якого праглось…

Зате фільм на виході дарує відчуття картини справжнього життя-буття. Вигаданого, звичайно, і в той же час справжнього.

Дуже раджу подивитись фільм «МОЇ ДУМКИ ТИХІ». І порадіти – на наших очах народжується молоде і поки що не дуже знайоме плем’я. У чомусь тихе, і в чомусь уже голосне, з умілим артикулюванням і оркеструванням свого внутрішнього світу.