Полонина на 360°. Перший український фільм у VR

Автор Галина Дуб · Опубліковано 29-06-2018 · Оновлена 29-06-2018

На кінофестивалі «Молодість» у Києві презентували перший український документальний фільм знятий за технологією 360° у VR – «Вівчарі». Кінороботу відзняв режисер Ігор Стрембіцький, який у 2005 році отримав найвищу нагороду Каннського кінофестивалю – Золоту пальмову гілку за Найкращий короткометражний фільм.

Ті, хто читав «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, пам’ятають детально описані сцени побуту вівчарів – приготування запашної бринзи, розпалювання ватри, щоденне випасання не завжди слухняної худоби. Переглядаючи фільм, Ігоря Стрембіцького мимоволі згадуються саме ці описи, адже стрічка показує життя вівчарів «зсередини». Перед зйомкою знімальна група на п’ять днів вирушила в експедицію познайомитися з потенційними героями. Сам знімальний процес тривав тиждень, впродовж якого команда жила в тих же умовах, що й вівчарі, занурившись у їх побут. Творці фільму не мали державного фінансування, зйомки відбувалися суто за власний рахунок. Спершу планувалося зробити один 15-ти хвилинний фільм, але зрештою команда зняла чотири невеликі історії, кожна з яких відображає події з погляду окремих героїв – Володимира, Івана, Миколи та Петра. Такий формат зйомки доволі поширений за кордоном, переважно це екшн-фільми. Натомість український цикл фільмів занурює в абсолютно життєву спокійну атмосферу, яка все ж прихована від пересічних очей. Обертаючись у кріслі, спостерігаєш мальовничі види Карпат, можеш підгледіти за рутинними для вівчарів і незвичними для тебе клопотами, і … буквально розумієш вираз «дивиться як баран на нові ворота», ворота в даному випадку – ти.

Важливо, що на момент зйомок ще не існувало однієї камери, яка дозволила б зафільмувати одночасно всю панораму. Творцям фільму довелося зробити таку техніку самостійно використовуючи декілька камер, а потім об’єднати зображення з них воєдино. У вирішенні цих технічних питань допомагала київська студія Sensorama Lab. Зараз технології вже більш розвинені, тому і процес зйомок, і монтажу такого формату вже значно полегшений.

У фільмі італійського режисера Паоло Соррентіно «Юність» є сцена, коли головний герой фільму диригент усамітнюється на мальовничій галявині. Поруч випасають корів, звучання їх дзвіночків на шиї поєднується із шумами оточуючої природи і створює своєрідну музику, якою ніби диригує герой фільму. Подібні ефекти є і у «Вівчарах». Музика як така у фільмі не використовуються, звуковий простір створений із записаних звуків оточуючого середовища. Працював над цим звукорежисер Антон Галковський:

«Хотілося озвучити відео максимально натурально й наблизити до реальності. Єдиний раз у фільмі звучить народна пісня, яку співають самі ж вівчарі. Ми записували звук різними способами – одночасно зі зйомкою, а також були різні дозвучки. Наприклад, іноді я залишав мікрофони увімкненими на ніч, коли якраз досить тихо і ніщо не заважає записати природні шуми. Цікаво, що деякі коні вночі сплять, а деякі – ні, вони подзенькують своїми ланцюгами і створюють дуже цікаву атмосферу. Окремо я також записав річку. Найбільша складність полягала в тому, що це висока місцевість і там постійно дув вітер. Втім, нам вдалося зібрати багато звукового матеріалу. Не все, звісно, ввійшло до фільму, тому ми створили декілька окремих треків зі звуків лісу, полонини, балачок наших героїв. Ми плануємо випустити їх окремо трохи згодом».

У фільмах незмінний план впродовж кожної сцени, тому надзвичайно важливою є обрана точка зйомки. В більшості сцен вона доволі висока і дозволяє добре охопити весь оточуючий простір, але водночас створює ефект не присутності поруч з героями, а відстороненого споглядання (іноді почуваєшся богом!). Втім, іноді навпаки – глядача максимально занурюють в оточуючий простір (як от камера, розташована на даху автомобіля, де кермує герой Володимир, але укачує після поїздки тебе).

У стрічці відсутні субтитри, адже не так важливо про що говорять герої, вся суть їх роботи та атмосфера зчитуються візуально, а їх дії – зрозумілі. Режисер фільму прагнув задокументувати і таким чином зберегти цю особливу давню українську традицію вівчарства, адже вона поступово втрачається. Антон Галковський: «Ми зафільмували вівчарів, коли вони випасали вівці останній рік. Зараз ця професія не є такою актуальною, вона потроху зникає. Навіть сам ліс в тому районі доволі швидко вирубують. Життя вівчарів – це особливий світ і їх побут не залежить від країни, в якій вони мешкають. Цю стрічку можна показати в Швейцарії, Америці, і вона буде абсолютно зрозумілою, оскільки умови життя людей цієї професії не особливо відрізняються. Всі вони роблять сир, матюкаються, п’ють».