Обітниця

В український прокат вийшов фільм про історію першого геноциду 20 сторічча, факт якого й досі заперечується в деяких країнах, в тому числі і в США, де оскароносний Террі Джордж, власне і зняв його,- коли на початку Першої Світової війни, прихований конфлікт турецького і вірменьского населення, обернувся знищенням понад півтора міль’она вірменів.

На рахунку режисера вже є фільм о геноциді плем’я тутсі, який шокував глядачів і отримав дуже високі оцінки критиків «Отель «Руанда». Але якщо історію африканської трагедії Террі знімав коли ще «не охолола кров» невино-убієних, то події 1915 року, що відбулися в інтернаціональному Константинополі, творцям прийшлося створювати на основі історичних матеріалів, в яких реальні факти поховані під завалами фальсіфікацій, спекуляцій та брехні. 

Одже фільм «Обітниця» – це кінематографічною спроба (вже не перша) донести глядачу, якщо не істину, то хоча б привернути увагу до існування цієї страшної сторінки в історії вірменського народу і нашій спільній світовій історії.

Блискучий зірковий склад, в який війшли Оскар Айзек, Крістіал Бейл та Шарлотта Ле Бон, – точний стратегічний крок на шляху до цієї мети. 

Трагічні події тих днів розгортаються на фоні любовного трикутника, де кохання звільнить місце бажанню допомогти вижити собі і іншим.

Студент-медик Мікаель (Оскар Айзек) приїздить до Константинополя і знайомиться з вірменкою Ані (Шарлота Ла Бон), яка вже має стосунки (характер яких не зовсім зрозумілий) з американським репортером Крісом Майерсом (Крістіан Бейл). В своєму рідному селі на півдні Туреччини, куди Мікаель має намір повернутся після навчання, щоб розвивати там сучасну медицину, хлопець має наречену, але, звісно, закохується в легку і веселу красуню-художницю, яка відповідає йому взаємністю. 

На початку картини ми бачимо, як турецькі мусульмани та вірменські християни мирно живуть пліч-о-пліч, навчаються в університеті, спілкуються на світських вечірках за келихом вина, але дуже скоро негативне, зверхнє ставлення одних приводять к жорстокому переслідуванню інших. І ось Константинопіль горить ненавистю, а ті, хто ще вчора подавали одне одному руки, сьогодні стали ворогами. А тому любовний конфлікт одразу втрачає сенс – і суперники, які так і не встигли вияснити свої стосунки, стають героями вже іншої, більш глобальної історії.

Звичайно, під час перегляду важко добре розібратися в причинах такого переслідування вірменського народу з боку Турецької Імперії, але факт того наскільки безжальною буває сила і більшість, що не жаліє навіть дітей – очевидний. Тому казати, що режисер намагався тверезо і безоціночно «розібрати» ситуацію не можна – в фільмі точно зрозуміло на чиєму боці була неправда.

Висновок після перегляду:

«Обітниця» могла б претендувати на звання класичного блокбастеру – з красивою, ефектною картинкою, гарним саунтреком і присутністю важких, хоч і стриманих (без натуралізму) епізодів. Адже є глобальна тема, зірковий каст, досить гарні акторські сцени, але, на жаль, залишається дуже багато «але».

І справа навіть не в тому, що сценарій аж занадто поверхневий, як в зображенні головних героїв, які виявилися абсолютно не розкритими, так і в донесенні історичної (основної) сюжетної лінії, – бо зробити якісний блокбастер та ще й зберегти всі смислові та змістовні «фронти» неушкодженими – це вже вищий пілотаж. Просто картина Террі Джорджа з усіх боків сприймається трохи «недо»: недо динаміка, недо інтрига, недо розкриття, де навіть моменти головних протистоянь вірменів з турецькими військами показані несподівано пунктирно для такого жанру. Не встиг глядач затамувати подих перед важливим зіткненням, як герої вже бинтують рани та рятують поранених. Все поза кадром. 

Хоча судячи з реакції присутніх на прем’єрі вірменських гостей, які виходили з показу задовлені і розчулені, картина сприймається інакше, якщо ти маєш особисте відношення до самої теми.

Але що стосується мене, то найсильнішим місцем «Обітниці» для мене стала цитата американського письменника вірменського походження Вільяма Сарояна, якою закінчується картина:

“Хотел бы я знать, найдется ль в мире сила, которая способна уничтожить этот народ, это малое племя скромных людей, чьи войны все отыграны и проиграны, чье государство полностью уничтожено, чья литературы не прочитана, музыка не услышана, а на молитвы больше нет ответа…

….Сожгите их дома и церкви. А потом посмотрите, не окажется ли, что будут они смеяться, петь и снова возносить молитвы, потому что если хотя бы двоим из них доведется встретиться в этом мире, увидите: они создадут новую Армению».