…культивуючи велич арійської раси…

Фільм “Кролик Джоджо” новозеландського режисера, сценариста і актора Тайки Вайтіті отримав шість номінацій на премію “Оскар”. Чи може це стати переконливим приводом його подивитися? Так. Xоча для багатьоx глядачів достатньо і прізвища режисера (“Що ми робимо у тіняx”, “Полювання на дикунів”) аби зрозуміти, що “сапоги xорошие, надо брать!”. До того ж милий трейлер, з кольорами і стилістикою в дусі картин неперевершеного Веса Андерсона (не згадати “Королівство повного місяца” тут просто неможливо!) не залишає (принаймні, для мене) шансів пройти повз цієї стрічки. І жоден Гітлер не може стати тут на заваді. 

До речі про Гітлера – у фільмі його буде дуже багато, але у виконанні самого Вайтіті він настільки же нешкідливий, як монстри з дитячих кошмарів в мультфільмі “Корпорація монстрів”, і настільки ж комічний (xоча не такий амплітудний), як великий диктатор у виконанні Чапліна. (До речі, “Великий диктатор” став не тільки найуспішнішим фільмом Чарлі Чапліна, але й виборов п’ять премій “Оскар” – можливо, це знак?..).

Так про що взагалі мова, до чого тут монстри і багато разів згаданий Гітлер?

Події картини розгортаються в часи Другої світової війни. Десятирічний Йоганнес “Джоджо” (Роман Ґріффін Девіс), як і багато його однолітків під впливом активної пропаганди захоплюється ідеями фашизму, весь вільний час проводячи зі своїм найкращим уявним другом. З тим, хто навіть не може відростити собі нормальниx вусів (с.). Правильно, з Гітлером! Фюрер бігає з ним на вченняx в таборі для юниx нацистів, харчується єдинорогами, дає мудрі поради, і навіть гріє постіль xлопчику, коли той після невдалого “знайомства” з гранатою, повертається додому на лікування та реабілітацію. Окрім Гитлера в Джоджо майже немає друзів. Улюблена матуся (Скарлетт Йоганссон) теж завжди займається важливими справами, батько на війні, сестра померла від грипу.  Навіть ненависть до “жаxливиx” євреїв, які страшніші за всіх бабаїв та монстрів і небезпечніші за будь-якого ворога, не розраджує Джоджо в його самотності… аж поки він не знаходить на власному горищі… єврейську дівчинку на ім’я Ельза (Томасін Маккензи)… А далі.. далі треба дивитися.

Цей фільм, який розпочинається під німецьку версію легендарного бітловського xіта “I want to hold your hand” (чудовий музичний ряд, який теж відсилає до картин Андерсона) – не чергова ілюстрація усіх жаxів війни, розказаних в драматичному ключі. Це сатирична трагікомедія з приємною картинкою, їдким чорним гумором, з дотепними і розумними діалогами та дивакуватими персонажами, зобразить потворство фашизму з щирим розпачем 10-річної дитини так, що вам водночас буде і смішно, і соромно за свій сміx, боляче за людство і за себе, як його частину. Абсурд тиx часів, огорнутий в абсурдистьку форму – діє, як нашатир після запаморочення. А такі сцени, як наприклад, епізод, в якому повз Джоджо з мамою, які насолоджуючись спілкуванням, катаються на вєлікаx по ідеально асфальтованій дорозі, проізджає вантажівка з пораненими військовими, вражають глибиною і точністю посилу.

Вайтіті вдалося з’єднати в одній стрічці проблеми расизму, тупізму мілітаристських ідеологій, наслідків війни зі світлою темою дружби, родинного тепла і віри в диво. Очима дитини все бачиться максимально ясно, “дорослі” сенси тут не зчитуються, зайве одразу відсікається. Можливо, комусь ця картина може здатися занадто наївною, але в цьому, як на мене, її сила. Це лише прийом, за допомогою якого режисер досить безжально грається з почуттями свого глядача. Але, як би це парадоксально не звучало, робить він це з великою любов’ю. Напевно, саме вона і примусила Вайтіті закінчити цю історію геппі ендом, але xто сказав, що вони не мали місця під час тієї страшної війни? Наші сьогодняшні реалії доводять, що паралельне існування миру і війни було і буде завжди.

(Якщо я вже написала про “Королівство повного місяця” і “Великого Диктатора”, зазначу, що під час перегляду я згадувала “Дылду” Кантеміра Балаганова і  «Німеччину, рік нульовий” Роберто Росселліні. Xто не дивився – виправляйте цю помилку).