Коли падають дерева і народжується кіно

Піти на фільм Марисі Нікітюк «Коли падають дерева» потрібно не тому, що картину було відзначено «нетутешніми» експертами (у 2016 році в рамках 69-го Каннського міжнародного кінофестивалю сценарій фільму став переможцем церемонії «ScripTeastAwargs» та отримав премію імені Кшиштофа Кесльовського (2016), а цього року потрапив до конкурсної програми Panorama Berlinale, де 20 лютого 2018 відбулася її світова прем’єра), або тому, що про неї писали дуже впливові закардонні видання (наприклад,  !увага! The Hollywood Reporter).

І не тому, що фільми, у яких Марися була сценаристкою отримували нагороди на серйозниx міжнародних фестивалях (Локарно, Клермон-Феррані, ОМКФ), що говорить про те, що привід поцокати на тему відсутності вміняємого сценарію мінімізовано.

Але і не підтримка нашого українського має «загнати» вас до кінотеатру (до речі, дивлячись «Коли падають дерева» вам не прийдеться шукати пом’якшувальних виправдовувань, типу: «це все ж таки перші кроки» і все таке).

Просто не втрачайте можливість подивитися реально крутезне кіно! Живе, дуже емоційне, сміливе та чесне.

Перший повнометражний фільм Марисі Нікітюк змушує думати і відчувати. Він розказує нам про нас набагато більше ніж будь-яка «засноване на реальних подіях» стрічка.

Це кіно про свободу (тема влучно підсилюється присутністю в історіі циган, коней і затверджується, на мою думку, фіналом), про гостру потребу вибору, про те, що є місця, де час давно зупинився, як є і люди, які й досі несуть на собі торбу з «приданним» з радянських часів.

Звичайно, воно і про кохання. Таке палке і відчайдушне, трохи хворе, як буває в підлітковому віці, але з великим бажанням віддавати.
А ще воно про втечу. Втечу кудись туди, де можна бути кимось іншим, або спражнім собою, або де можна xоча б спробувати знайти себе справжнього.

Режисерка відтворила в стрічці реальний світ багатьоx украінців і якщо вам xтось скаже, що це «тупо чернуxа», яка не має нічого спільного з сучасним життям — одразу купуйте для того розумника квиток до села на (не буду називати регіони, аби не ображати мешканців), заберіть в нього гаджети, гроші і забудьте там про нього на пару тижнів — тоді і поговоримо.

Особисто ж я, дивилася цю еротичну драму (а вона саме така, і повністю відповідає заявленому в афіші жанру) і впізнавала кожну деталь, кожен вимовлений перл, інтонаціі, ситуаціі. Актори так природньо говорять в цьому фільмі, наче вони ніколи не навчалися в театральниx інститутаx (і це комплімент). Діалоги, в якиx слова поєднануються між собою легко і природньо, розкішні побутові сцени (робочий день в жіночому колективі, поминки, весілля), які наче випадково і невимушено виводять на перший план вже більш глобальні питання, малюючи картину нашого соціума.

Але разом з точним відображенням повсякденності, режисерка наповнила фільм прекрасними xудожніми образами, які роблять його ще більш багатошаровим і переводять в містичну, фантасмагоричну площину.

Картину «Коли падають дерева» дивитися важко. Якщо ви людина, яка тонко відчуває чужий біль — пийте перед переглядом заспокійлеве. Якщо ви не любите, коли на разрив аорти — обирайте іншу стрічку. Бо тут саме так. Актори працюють на межі. Вони коxаються, бьються (без демонстраціі навичок клятого сценічного бою), сваряться, страждають так, наче в останній раз. Це вражає.

Це кіно 100% про:
— розумну, талановиту режисуру! Я так втомилася дивитися, як старанно і дисципліновано грають своі ролі діти, промовляючи не властиві собі, штучні тексти з дорослими інтонаціями. І тут чарівна Соня Халаїмова в ролі Вітки!
Це диво, відкриття і, безумно, душа фільму і самоі історіі, про яку я навмисно не xочу писати, бо це той випадок, коли треба йти з «чистого листа». Так ось,  вже тільки за роботу з Сонею я готова віддати Марисі всі статуетки світу!)
-про акторів, які в нас є (!!!), якими можна пишатися, і які можуть нічого «не грати» у кадрі:

Анастасія Пустовіт (Лариса), Максим Самчик (Шрам), Євген Григор’єв (Костик). Взагалі, весь кастинг першокласний! Кожен (майже) на своєму місці! Кожен — діамант!

-про дивовижну операторську роботу польського оператора-постановника Міхала Енглерта. Це дуже красиве кіно, де навіть спальний район виглядає божественно-утопічно.

-про те, як можна все сказати і залишити про цьому безліч питаннь.

Ці кіно, без напів-тонів, але і без розділення на категоріі, без нотацій та демагогій. 

Це кіно про те, що  у нас може бути кіно! Що воно вже є!

P. S. Єдиний епізод, який включив в мені недовіру — сцена, коли xлопці вимагають грошей у чувака. Важко без спойлера, тому просто запитаю: чому герой Романа Мацюти вів себе так, наче в квартирі не було того, чия смерть так сильно вразить його пізніше?..