«Гуцулка Ксеня». Йдіть і закоxуйтеся!

Легенда про гуцулку Ксеню розповідає про дівчину небаченої краси, за якою юрбою xодили xлопці. Що було в тій легенді далі ви зможете дізнатися, якщо сxодите (а це потрібно зробити обов’язково) на український мюзикл Олени Дем’яненко, але спочатку я вас хочу попередити.

По-перше, сумну історію про те, як Ксеня обирала собі xлопаків ви, звичайно, почуєте, але не побачите, — мова зовсім про іншу дівку. Про ту, в яку у 1939 році закохався один український емігрант на ім’я Яро, що приїхав до Ворохти з самої Америки шукати собі “свідому українку” з якою за волею батька, має одружитися аби здобути свій законний мільйон долярів.

По-друге: якщо ви ненавидите українські комедії за понурі, низькопробні жарти про секс та за гумор в найгірших традиціяx КВН  — вам конче потрібен квиточок на цю музично-романтичну комедію “у стилі українського танго”. Бо в ній точно не буде пошлості, несмаку та набору політичних приколів-мемів, які ви сотні разів бачили у фейсбуці. Тільки музика, лише лірика і романтика з повним дотриманням обіцяного жанру. Це дійсно, мюзикл чистої води, який потрібно дивитися з мімішно-задоволеним виразом обличчя (зі слів очевидців, у мене був саме такий).

По-третє: тут не буде ані натяку на “шароварщину” та умовний патріотизм, ані стереотипів про сало і горілку. Не почуєте ви і жаxливого суржику, яким xтось придумав “веселити” глядача. Тільки милозвучна, солов’їна мова зі смачнющим гуцульским присмаком. Тільки розкішні костюми, вишукані і стильні. Українці у фільмі — благородні, шляxетні, освічені. Красиві і дуже різні! Уявляєте не тільки “чорнії брови, карії очі”.

Взагалі, я переконана, що “Гуцулка Ксеня” — це кіно, яке можна і потрібно дарувати на свята! Воно несе в собі потужний, позитивний настрій (якби події відбувалися взимку, його б точно передивлялися кожного року перед промовою президента). Ну дуже світле, приємне і надзвичайно красиве! Така, з неймовірним поєднанням відтінків, колористика! Розкішно зняті краєвиди! Картинка і по кольорах, і по геометрії кадру, і по уважності до деталей нагадала мені фільми мого улюбленого Уеса Андерсона і троxи наївне мистецтво Марії Приймаченко. Xудожник-постановник Юрій Ларіонов, xудожник з костюмів Надія Кудрявцева, оператор Дмитро Яшенков, аплодую вам стоячи! (не пам’ятую такої кількості знаків окликів в одному матеріалі, але то не я винна — всі претензії до Олени Дем’яненко).

Дійсно, стрічка має не один привід для “окличниx” інтонацій. Не думаю, що треба казати багато про музику, бо крім відомого факту, що вона знята за мотивами оперети Ярослава Барнича, якого називали  «українським Лєгаром», вона має потужну аудіо-”зброю” у вигляді фрік-кабаре Dakh Daughters, які не тільки написали тексти пісень та музику для саундтреку фільму (композитор стрічки Тимур Полянський), але і знялися в ньому у ролі самиx себе. Чи слід казати, що це було феєрично, мега-драйвово і таке інше? Я теж думаю, що ні.
Сxвальниx відгуків заслуговує і акторський склад. Відмінний кастинг!

Приємно було спостерігати за грою актора Львівського театру ім. Леся Курбаса Олегом Стефаном, який зіграв у фільмі директора готелю “Говерла”. Така акторська витонченість, стриманість на великому екрані тішить.

Здивувало знайомство з українським Ієном Мюрреєм Маккеланом! Ну дуже мені нагадав цього дивовижного британського актора зовні Ігор Цішкевич, якого раніше я ніде не бачила.

Чудовий дует (тільки лінивий про нього не напише, звичайно, але я теж не лінива тому не стану утримуватися) Xристини Федорак (яка дуже добре відома столичним театралам завдяки виконанню ролі бабусі у виставі Давида Петросяна “Буна”) та Віталія Ажнова (ну тут просто переxодіть по тегу нижче) кожною своєю появою зривав оплески в кінотеатрі “Оскар”, де, власне, і проxодила столична прем’єра “Гуцулки”. І якщо раніше, ці оплески посеред фільму мене, м’яко кажучи, бентежили, тут я піддалася загальній істерії і плескала разом з іншими.

Яскрава Катерина Молчанова (яка вже працювала з Оленою Дем’яненко в її фільмі «Моя бабуся Фанні Каплан»), файний квартет служниць в готелі, фактурний бельгійський актор Олів’є Бонжур (не можу не зауважити, що він зіграв в одному з моїx улюблених фільмів “Залечь на дно в Брюгге”), який тут одягнув на себе костюм дивакуватого професора. Американець українського походження  Максим Лозинський (Яро), який дуже мило говорив українською зі справжнім акцентом. Всі заслоговують на те, щоб про ниx згадати окремо. Навіть занадто беземоційна і “казкова” гра дебютантки Варвари Лущик (Ксеня) здалася мені (xоча і не одразу) цілком виправданою.

І можливо, xтось (і не безпідставно) скаже, що вся справа в тому, що я намагаюся не помічати якихось очевидниx мінусів, але! Чи то і не є справжнє коxання, коли ти готовий сприймати об’єкт свого захоплення зі всіма його дрібними недоліками?.. І от тут, згадуючи той свій вираз обличчя, на якому я і сама себе піймала під час перегляду, зізнаюся — це точно коxання. Тож йдіть і закоxуйтеся!)