Театр через об’єктив Валерії Ландар

Розбитий Глек. реж. Роман Мархолія, 2017

«Театр – продовження життя. Ти підносишся трохи над реальністю, але це та ж реальність, тільки в художній формі. Театр – не втеча з життя, просто людина знайшла іншу його форму.» Богдан Ступка

Ця форма буває різною, завжди миттєвою і, в ідеалі, неповторною. Фіксація процесу градації цього театрального пошуку досить важлива, як для розвитку театру, так і для його історії.

Летючий Голандець. реж. Олексій Кітель. Театр ім. І. Франка,2016

«Прошлое не безупречно, но упрекать его бессмысленно, а вот изучать полезно», – казав Максим Горький. Чомусь вважають, що в театрі вивчення – це прерогатива виключно театрознавців. Так, критичний аналіз та детальний розбір режисерського рішення, акторських робіт, сценографії і т.д дуже необхідні. Але як бути з тими, хто дивиться вистави через об’єктив своєї фотокамери?

“Річард ІІІ”. Режисер-постановник Автанділ Варсімашвілі.

Роль фотографа, який, не відштовхуючись від власного смаку, симпатій або знань, дійсно, неупереджено фіксує створену форму та мить, у нас несправедливо знецінюється. Але саме фотографія допоможе в майбутньому віднайти істину або стати тією машиною часу, що транспортує у ту чи іншу глядацьку залу, надаючи можливість не тільки доповнити, зрозуміти критичний текст, але й побачити те, що колись бачили інші. Стати (нехай і на секунду), таким собі, з’єднуючим покоління магнитом.

Тому пропоную не зупинятися на знайомстві лише з Анастасією Мантач, а зібрати власну колекцію таких «магнитиків» – найталановитіших українських театральних фотографів, роботи і праця яких варта того, щоб про неї дізналися і говорили.

Вистава А.Приходько “Носороги”

Знімки людини, про яку піде сьогодні мова – це більше ніж документальний репортаж. Це художнє зображення «художньої форми реальності». Особливість цього фотографа полягає в тому, що він (в данному випадку, вона) прекрасно відчуває композицію і майстерно «вставляє, розміщує» епізод або сцену в кадр, від чого він виглядає, як закінчена картина, що дійсно, може прикрасити будь-яку колекцію. Це як раз той випадок, коли перед тобою відкривається можливість побачити трохи більше, ніж під час перегляду. Іі завжди насичені за кольором фотографії, які точно передають створену атмосферу, в деяких випадках, вражають більше ніж сама вистава.

“Квітка Будяк”. реж. С. Мойсеєв.

Такий фотораф – велика вдача, адже подібні знімки стають головною «зброєю» промоушена. Тому можна сміливо сказати, що Національному театр ім.Франка дуже пощастило – у них є Валерія Ландар.

Валерія Ландар

Народилася Валерія в Києві. Все своє шкільне та університетське життя займалась спортом. Спочатку було плавання, потім захоплення водним поло, звання Майстра спорту. Пізніше магістратура в сфері фізичної культури та рекреації. Але незважаючи на цікаве та активне життя (Валерія займалася фрідайвінгом, гірськими лижами, сноубордом та кайтсерфінгом) якоїсь миті, працюючи над дисертацією, вона відчула, що потребує чогось кардинально іншого.

Валерія Ландар

Валерія: «Фотографія в моєму житті була завжди. Мій батько, Валентин Ландар, професійний фотожурналіст, якому свого часу пощастило потрапити на роботу в Національну оперу України, де він став штатним фотографом, тим самим вікрив Театр і для мене. Я досі пам’ятаю прем’єру опери Верді «Ріголетто» і як мене вразив масштаб цієї події: декораціі, костюми, виконавці! Так театр став частиною мого життя. Спочатку, як глядача.

“Живий труп”. реж.Роман Мархолія, 2014

В театр Франка я теж потрапила на запрошення батька. Це був допрем’єрний показ вистави «Райскеє діло» і, напевно, саме тоді я вперше спробувала допомогти йому знімати. Сподобалось! Але тим не менш, я ніколи не вважала себе затятим театралом. Напевно тому, що більшість вистав я бачила на фотографіях (а я ще той візуал) і ходила тільки на ті, що максимально вразили саме з них! (Ну і на примєри, звісно)».

Взагалі, певний час фотографія була для Валерії захопленням, хоббі. Знімала вона і спорт, в якому добре орієнтувалася і розуміла, але в кінцевому результаті все-таки зупинилася на театрі. Згодом, допомогаючи батькові, Валерія прийняла “піст”, офіційно посівши його місце штатного театрального фотографа.

Вистава А.Приходько “Носороги”

Валерія: «Для мене це стало тим прекрасним поєднанням роботи і захоплення, де ти отримуєш задоволення, розвиваєшся, шукаєш щось своє і для себе. Дуже часто мене питають: «Де ж цікавіше знімати? На репетиції, на виставі, у залі, за лаштунками?». Але для мене, це завжди пригода. Буває, що хочеться у кожну нішу декорації залізти і подивитись на ракурс, буває що я «бачу» тільки з центральної точки. В роботі штатного фотографа є, з одного боку, привілей знімати на репетиціях (і дійсно, кадри бувають просто ідеальними по атмосфері та настрою), а іноді ти так втомлюєшся від процесу, що волієш прийти на прем’єру і зняти виставу на одному диханні.

“Летючий Голандець”. реж. Олексій Кітель. Театр ім. І. Франка,2016

Але  зловити справжнє перевтілення актора, продовження діалогу з глядачем в очах, я намагаюсь завжди. Під час перегляду (наживо) – це блискавичний момент, а на світлині – втілений характер! Тому не люблю перезнімати вистави і рідко передивляюсь їх повторно. Для мене все закінчується на другій прем’єрі або коли у виставі задіяний інший склад акторів.

“Остання Стрічка Креппа”. Вільнюський міський театр Оскараса Коршуноваса – OKT/ VILNIAUS MIESTO TEATRAS) Реж. Оскарас Коршуновас

Я переживаю історію на сцені,- іноді плачу, іноді сміюсь, осмислюю для себе і відпускаю. Кожна наступна вистава – найкраща! За цим принципом і працюю!

Звичайно, іноді трапляються «не твої» вистави, коли не зачепило, не розумієш. В таких випадках на допомогу приходить азарт – побачити і зняти те, що можливо, зі своїх місць не зможе побачити глядач.

Летючий Голандець. реж. Олексій Кітель. Театр ім. І. Франка,2016

Саме таким викликом для мене є фестиваль «Гогольфест». Це мій тренажер і можливість переключитись та підняти особистий рівень. А ще нереальний азарт побачити світлини колег, з якими знімаєш в парі на одній події , а на ранок у вас дедлайн).

В театральному  фоторепортажі орієнтирів не маю. А от зі світових орієнтирів – Анні Лейбовіц. Як на мене, вона вміє все! Влітку побувала на виставці робіт Ервіта Єліота (один з знаних  фоторепортерів агентства «Magnum») – неймовірні світлини, з тонким відчуттям моменту і гумора.  Але тут все одно під настрій – іноді потребуєш інформації та її візуалізації і починаєш шукати її серед  художників і фотографів, відкриваючи для себе щось нове.

Наразі, хочу все ж втілити свої амбіції у спортивній та трепел фотографіі. Але це вже буде інша історія.»