«СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ, ЙОЙКИ!» або дуже специфічна комедія

Фото - Віола Соколан 

Текст: Ана Море

Фото: Віола Соколан

Меріл Стріп, Джулія Робертс, Бенедикт Камбербетч, Юен МакГрегор — все це не про нас, як і жанр «драма». Кінофільм, у якому взяли участь всі вищеназвані особистості, та котрий мав кілька номінацій на «Оскарі» та «Золотому глобусі» не має нічого спільного з прем’єрою вистави «Серпень: Графство Осейдж» у Молодому театрі 25 лютого. (Крім, хіба що, назви).

На питання «що з інших втілень п’єси допомогло знайти ваші власні рішення» режисер київської вистави Стас Жирков відповідає: 

-Нічого. Бо фільм мені не сподобався.

-Я тут як наші по всяких заграніцах, – каже індіанка (корінна американка?).

Фото - Віола Соколан

«Йойки», «тойво», «вот», «у його», кілька штук важезних (з вигляду) яскравих бусів, типова українська спідниця-олівець нижче коліна, колосок обручем на голові – приблизно так і виглядає втілення Джоан, служниці в будинку Вестонів, в українській адаптації відомої п’єси сучасного американського драматурга Трейсі Леттса «Серпень: Графство Осейдж». Пулітцер 2008-ого року, Бродвейська постановка, десяток російських та, звісно ж, американських театрів, Мельбурн, Буенос-Айрес, Копенгаген, Барселона, Румунія, Іспанія, Польща, Китай  і ось чорна комедія, як її визначає Лейттс, смішить до сліз, до сліз і розчулює в Молодому театрі у Києві.

«Ця історія про сім’ю, а саме, – про стосунки між батьками та дітьми, про любов – збочену, вдалу, або не вдалу, щасливу… Історія абсолютно різних поколінь, які по-своєму проживають своє життя. Безумовно, в цій виставі присутній давньогрецький рок долі, який цю сім'ю підносить і не дає бути щасливою, як би вони цього не хотіли і не заслуговували». – Коментує в анонсі вистави на сайті Молодого театру Стас Жирков.

 Фото - Віола Соколан

Що ми бачимо врешті? Зала дощенту заповнена так само – батьками і дітьми, а тобто і юними, і літніми. 2 год 45 хв не минають непомітно, але й знудитися не дають. В залі постійно лунають то оплески, то поодинокий сміх, то поодинокі оплески. Не можна сказати, що ця історія розказується як одна з історій, так як і не можна сказати, що це театр абсурду чи абсолютно новаторська подача звичайних сцен. Це скоріше нитка історії, на яку дуже близько нанизана купа ялинкових прикрас до Івана Купала.

Гіперболізовані рухи, крики, сміх, гротескні порухи та погляди поруч зі щирими сценами розмов чоловіка і жінки, підлітки та мами, сестри і сестри. Звичні перипетії існування родини, передані через призму жорсткого і викличного гумору, котрий змушує аналізувати власне ставлення до близьких, а разом з тим і, ясна річ, посміхає.

Фото - Віола Соколан

Спосіб куріння з роту в роту – паровозик, ілюструє великий лисий дядько (Стів Хайдебрехт у виконанні Ігоря Портянко), що в прямому сенсі катається на персонажці, котра має 14 років (Джин Фордгем – Поліна Снісаренко); зміна декорацій до похорону ілюстрована танцями дружини покійного з власними чобітками в руках; стрибки, падіння, валяння,повзання, придихи – усього багато, усе яскраве, усе навмисно недоречне, як ялинкові прикраси на гірлянді до Івана Купала. 

 Щиро кайфові просторові рішення знаходить Володимир Карашевський (художник-постановник) разом з режисером та помічниками. Високі жалюзі, що обрамлюють сцену часто є єдиною, але найяскравішою декорацією. Стіл, стілець і інший дрібний інтер’єр нікуди не зникають, але саме жалюзі ілюструють емоції персонажів, що піднімаються на/залишають сцену. Саме вони доповнюють епізоди грою тіней, чи загальне кольорове рішення костюмів своїм забарвленням. Так само як і звук є одним з дійових осіб: іноді виражений мікрофоном з рук в руки, іноді служницею з мікрофоном, іноді мікрофоном і стійкою (теж не просто так), іноді криками, що заповнюють залу повністю за рахунок ехо, іноді…

Фото - Віола Соколан 

Вдалий симбіоз подвійного початку зачеплює на гачок, але з часом ловиш себе на думці, що зав’язка якась вже надто затягнена. Але тільки, якщо дивишся п’єсу вперше, адже потім розумієш, що це і є розвиток, це і є суть – все, що відбувається на сцені саме зараз. Зникнення батька, чоловіка, Беверлі Вестона, є лише приводом, але аж ніяк не основною складовою сюжету.

Джоан – юна Анастасія Блажчук – викликає щирий сміх кожним своїм виходом. Виразною українською діалектною мовою, щирою грою і дзвінким голосом запам’ятовується ця персонажка. «Це було концептуальне рішення під яке я вже підбирав актрису» — каже режисер.

Відеофрагмент, що зациклює виставу у виконанні Станіслава Боклана, крики «Браво!» від театральних колег у залі під час монологу Олексія Вертинського і, звісно ж, починаючи з виходу в плечистій футболці (частині форми для ні, навіть не регбі, американського футболу) і аж до фінального танцю з довжелезним веслом Наталії Кленіної — всі немолоді персонажі виглядають переконливо і впевнено. 

 Фото - Віола Соколан

Сестри:

Барбара Фордгем (Катерина Кістень) – прекрасно промальована персонажка, чий розвиток (чи то повільна деградація, як героїні п’єси,  в очах глядача) виглядає абсолютно природньо і відіграно, часом ніби випадає з моменту, але завжди швидко повертається;

Айві Вестон (Анастасія Євтушенко) спочатку не викликає довіри і виглядає недоречною, але з часом ти розумієш, що це і є образ;

Керен Вестон (Іванна Бжезінська) чудово обігрує образ дівчинки з шоу «Дурненька супермодель», хоч іноді і складається враження, що соромиться своєї персонажки і не дотискує до кінця.

Фото - Віола Соколан

Діалог з глядачами відбувається не лише візуально (за допомогою декорацій), сенсово (за допомогою реплік і міміки) чи чуттєво (за допомогою всього), а і напряму, адресно:

— А зараз індіанка мусить сказати… — каже Джоан (індіанка).
— Я, як справжня мешканка Півдня, мала би заперечити… — заперечує Вайолетт (мешканка Півдня).

Так прийом розбивання четвертої стіни проникає і у цю постановку: кілька сцен і всі плескають промові Айві, що нібито поставила виставу на паузу і просто говорить з публікою з краю сцени.

Фото - Віола Соколан 

Абсурдні рухи, як і нелогічні, здавалося б, повороти діалогів та дій цілком мирно уживаються з відвертими й проникливими сценами, такими як розмова подружжя Ейкенів (Олексій Вертинський та Ганна Розстальна) та дійсно порцеляновий образ Чарлі Молодшого у виконанні Артема Мартинішина, вдягненого в кігурумі собачки та капці-лапки.

«Репетиція — це вже цікавий випадок. Бо дорослі люди зібралися "серйозно валяти дурня"», – говорить режисер Стас Жирков. І вони таки валяють дурника, і таки серйозно. Якщо ви відчуваєте необхідність зануритися в не свою життєву драму і хочете то зробити, незважаючи, на відра води, якими вам увесь час не даватиме знудитися «Серпень: Графство Осейдж», то приходьте у Молодий театр 9 та 31 березня.

Фото - Віола Соколан